— Звичайно, — сказав я. — Інакше були б неприємні наслідки.
Я помітив, що на його габіті значок паломника; він побував у храмі Богоматері у Волсінгемі. Але, звичайно, не так давно навідався до цього храму і король.
Він глибоко вдихнув.
— Ми з комісаром Синґлтоном мали кілька дискусій, зосереджуючись на тому факті, що головний вікарій не має законного права наказувати моїм монахам і мені передати королю монастир. Факт, який доктор Ґудгепс, знавець канонічного права, не міг заперечити.
Я йому не відповів, бо він мав рацію.
— Можливо, ми могли б повернутися до обставин убивства, — сказав я. — Це набагато нагальніша справа.
Він понуро кивнув.
— Чотири дні тому, по обіді, ми з комісаром Синґлтоном провели ще одну довгу і, боюся, безрезультатну дискусію. Того дня я його більше не бачив. У нього були кімнати в цьому будинку, але вони з доктором Ґудгепсом ходили їсти окремо. Я ліг спати як звично. Потім, о п’ятій ранку, мене розбудив брат Ґай, лікар із лазарету, увірвавшись до моєї кімнати. Він сказав, що, увійшовши до кухні, знайшов тіло комісара Синґлтона, яке лежало у великій калюжі крові. Той був обезголовлений. — Обличчя абата скривилося з відразою, і він похитав головою. — Пролиття крові на освяченій землі — це мерзенно, сер. А потім було ще те, що знайшли в церкві, біля вівтаря, коли монахи прийшли на утреню.
Він замовк, глибока складка з’явилася між його бровами, і я побачив, що він справді засмучений.
— І що це було?
— Ще більше крові. Кров чорного півня, що також лежав із відрубаною головою, перед вівтарем. Боюся, ми маємо справу з чаклунством, комісаре Шардлейку.
— І ви втратили реліквію, правда?
Абат прикусив губу.
— Велику реліквію Скарнсі. Рідкісну і святу — руку Розкаяного Розбійника, що страждав разом із Христом, прибиту до уламка його хреста. Пізніше того ранку брат Ґабріель виявив, що її немає.
— Я розумію, що вона цінна. Золота скринька, оздоблена смарагдами?
— Так. Однак мене більше хвилює її вміст. Думка про щось, що має таку святу силу, в руках якоїсь відьми…
— Але не за допомогою чаклунства обезголовили королівського комісара.
— Дехто з братів у цьому сумнівається. На кухні немає приладдя, за допомогою якого можна було б відрубати людині голову. Навряд чи це легко зробити.
Я нахилився вперед, поклавши руку на своє коліно. Це мало зняти напруження в спині, та здавалося виклично.
— Ваші стосунки з комісаром Синґлтоном не були гарними. Ви кажете, що він зазвичай вечеряв у своїй кімнаті?
Абат Фабіан розвів руками.
— Комісара Синґлтона оточили всіма можливими почестями як посланця головного вікарія. Це був його вибір — не розділяти зі мною обідню трапезу. Але, будь ласка, — він злегка підвищив голос, — дозвольте мені повторити: вважаю, що його смерть — це мерзенний випадок. Я справді хотів би похоронити його бідолашні останки по-християнськи. Їхня постійна присутність тут непокоїть моїх монахів, вони бояться, що з’явиться його примара. Але доктор Ґудгепс наполягав, щоб тіло залишили для огляду.
— Розумна пропозиція. Огляд тіла буде моїм першим завданням.
Він уважно подивився на мене.
— Ви самостійно розслідуватимете цей злочин, не залучаючи світської влади?
— Так, і якомога швидше. Та я сподіваюся на вашу цілковиту співпрацю і допомогу.
Він широко розвів руки.
— Звичайно. Проте, чесно кажучи, не знаю, з чого б ви починали. Завдання здається нездійсненним для однієї людини. Особливо якщо, як я впевнений, винуватець приїхав із міста.
— Чому ви це кажете? Мені розповідали, що воротар зустрів комісара Синґлтона вночі. Той сказав, що їде на зустріч із кимось. І що ключ потрібен, щоб відчинити двері кухні.
Він енергійно нахилився вперед.
— Сер, це дім Божий, призначений поклонінню Христу. — Він схилив голову від згадки імені нашого Господа. — Нічого такого не траплялося за чотириста років від його побудови. Але в гріховному світі, поза його межами, якийсь безумець або, що ще гірше, чарівник, міг потрапити на територію монастиря з наміром осквернити його. Для мене це є очевидним через пограбування вівтаря. Думаю, комісар Синґлтон заскочив зловмисника — або зловмисників — на шляху до цього завдання. А щодо ключа, то комісар його мав. Того дня він просив ключ у пріора Мортимуса.