Він вражено всміхнувся.
— Але… ви уявляєте, скільки тут ключів, скільки дверей?
— О, багато, гадаю. Звичайно, мусять бути повні комплекти.
— У мене є один. І в пріора, і у воротаря. Але всі вони постійно використовуються.
— Мені знадобиться набір ключів, мілорде. Будь ласка, подбайте про це.
Я підвівся, намагаючись не скрикнути від болю в попереку. Марк пішов за мною. Абат Фабіан здавався дуже збентеженим, коли теж підвівся, розгладжуючи свою мантію.
— Я накажу, щоб вас відвели в лазарет.
Ми пішли за ним у передпокій, де він уклонився і вилетів геть. Я полегшено зітхнув.
— Він дасть вам ключі? — запитав Марк.
— О, думаю, так. Він боїться Кромвеля. Божа смерть, але він добре знає свої закони. Якщо він за походженням із низів, як казав Ґудгепс, то бути абатом цього чудового монастиря — означає все для нього.
— У нього був акцент людини освіченої.
— Акцент можна виробити. Багато хто докладає для цього чимало зусиль. У голосі лорда Кромвеля майже не чути, що він родом із Патні. У твоєму мало що залишилося від життя на фермі, якщо на те пішло.
— Він був незадоволений, що ми не залишимося в нього.
— Так, і старий Ґудгепс також буде розчарований. Але немає на то ради; я не хочу бути ізольованим тут під наглядом абата, мені потрібно бути в центрі подій.
За кілька хвилин з’явився пріор Мортимус із величезною зв’язкою ключів на кільці. їх було понад тридцять, деякі — величезні орнаментовані вироби, столітньої давнини. Він простягнув їх мені з натягнутою посмішкою.
— Благаю вас не загубити їх, сер. Це єдиний запасний набір, який є в монастирі.
— Отже, це запасний набір? — запитав я.
Пріор уникнув відповіді.
— Мене попросили відвести вас до лазарету. Брат Ґай чекає на вас.
Він вивів нас із будинку й повів назад повз майстерні, зачинені й закриті ставнями, бо вже стемніло. Ніч була безмісячна і, як ніколи, холодна. У моєму втомленому тілі холод немов пронизував кістки. Ми пройшли повз церкву, з якої долинали співи. Це була гарна, складна поліфонія під супровід органної музики; анітрохи не схожа на фальшиве голосіння, яке я знав із Лічфілда.
— Хто регент вашого хору? — запитав я.
— Брат Ґабріель, наш ключар, також учитель музики. Він обдарований багатьма талантами.
Я вловив сардонічні нотки в голосі пріора.
— Чи не пізно для вечірньої?
— Лише трохи. Учора був День усіх померлих, монахи цілий день стояли в церкві.
Я похитав головою.
— Скрізь монастирі дотримуються власного розпорядку, простішого, ніж установлений святим Бенедиктом.
Він серйозно кивнув.
— І лорд Кромвель має рацію, говорячи, що монахів слід тримати на висоті. Я роблю все, що можу, щоб так і було.
Ми пішли вздовж стіни монастиря, що відділяла приміщення монахів, і вийшли на територію великого саду, який я бачив раніше. Зблизька лазарет виявився більшим, ніж я думав. Пріор повернув залізне кільце в міцних дверях, і ми увійшли за ним.
Ми опинилися в довгій кімнаті, уздовж стін якої були широко розставлені два ряди ліжок, переважно порожніх. Це нагадало мені, як зменшилася кількість бенедиктинців; тільки на піку їхньої чисельності перед «великою моровицею» громада потребувала б такого великого лазарету. Були зайняті лише три ліжка, на всіх — старі чоловіки в нічних сорочках. На першому — товстий червонощокий монах сидів і їв сушені фрукти; він зацікавлено розглядав нас. Чоловік на сусідньому ліжку не дивився на нас, і я зрозумів, що він сліпий, його очі були молочно-білі від катаракти. У третьому ліжку лежав напівпритомний, дуже старий чоловік, його худорляве обличчя вкривали зморшки. Над ним, схилившись, стояла постать у білому чепці й синьому довгому одязі служника, ніжно витираючи ганчіркою його чоло. Я, на свій подив, зрозумів, що це жінка.
За столом у дальньому кінці, біля маленького вівтаря, сиділи пів дюжини монахів і грали в карти; їхні долоні були забинтовані після кровотечі. Вони подивилися на нас насторожено. Жінка обернулася, і я побачив, що вона молода, років зо двадцять із чимось. Вона була висока на зріст, з гарною фігурою і виразним квадратним обличчям із високими вилицями. Не красуня, але привертала погляд. Жінка перетнула кімнату, не зводячи з нас розумних темно-синіх очей, покірно опустивши погляд лише в останній момент.
— Новий комісар короля, до брата Ґая, — безапеляційно сказав пріор. — Вони тут оселяться, потрібно підготувати кімнату.
На мить між ним і дівчиною промайнула неприязнь. Потім вона вклонилася присівши.