У кінці верхньої полички стояли три книжки. Одна була друкованим томом Галена, інша — Парацельса, обидві — французькою мовою. Третя, з гарно оздобленою шкіряною палітуркою, написана від руки дивною мовою загострених закарлючок.
— Глянь на це, Марку.
Він зиркнув через моє плече на книгу.
— Якийсь медичний шифр?
— Сам не знаю.
Я прислухався, чи не чути кроків, але весь час було тихо. І раптом аж підскочив, почувши позаду нас ввічливий кашель.
— Будь ласка, не упустіть цю книгу, сер, — сказав голос із незнайомим акцентом. — Для мене вона дуже цінна, якщо нікому іншому не цікава. Це арабська книга з медицини, її немає в списку заборонених королем.
Ми обернулися. Високий монах років п’ятдесяти, з худим суворим обличчям, спокійно дивився на нас глибоко посадженими очима. На мій подив, його обличчя було коричневим, як дубова дошка. Час від часу я бачив у Лондоні чоловіків із коричневою шкірою, біля доків, проте ніколи не траплялося, щоб така людина дивилася мені у вічі.
— Я буду дуже вдячний, якщо ви віддасте мені книгу, — сказав він пошепки, шанобливо, але твердо. — Її подарував моєму батькові останній емір Ґранади.
Я подав йому книгу, і він ввічливо вклонився.
— Ви — комісар Шардлейк і помічник Поер?
— Саме так. Брат Ґай із Малтона?
— Власною персоною. Ви маєте ключ від моєї кімнати? Зазвичай, якщо мене тут немає, сюди заходить лише моя помічниця Еліс, — щоб ніхто не наплутав щось із травами та зіллям. Розумієте, помилкова доза деяких із цих порошків може вбити.
Його очі зблиснули над полицями. Я відчув, як червонію.
— Я намагався ні до чого не торкатися, сер.
Він уклонився.
— Дуже добре. І як я можу допомогти представнику Його Величності?
— Ми хочемо тут зупинитися. У вас є кімнати для гостей?
— Звичайно. Еліс зараз підготує кімнату. Але більшість кімнат уздовж цього коридору займають старі монахи. Вони часто потребують уваги вночі, і це може завдати вам клопоту. Гості здебільшого віддають перевагу будинку абата.
— Ми краще поселимося тут.
— Як бажаєте. І як я можу ще допомогти?
Тон брата Ґая був абсолютно шанобливий, але чомусь його запитання змушували мене почуватися дурним пацієнтом, якого просять перерахувати симптоми. Хоч який дивний він мав вигляд, однак це була людина поважна.
— Я так розумію, ви відповідальні за тіло покійного комісара?
— Це так. Воно в склепі на мирському кладовищі.
— Ми хотіли б його оглянути.
— Безперечно. Тим часом, можливо, ви захочете вмитися і відпочити після довгої подорожі. Потім повечеряєте з абатом?
— Ні, думаю, ми будемо їсти з монахами в трапезній. Та спочатку, гадаю, годинку перепочинемо. Ця книга, — додав я, — ви мавр за походженням?
— Я з Малаґи, тепер вона належить Кастилії, але коли народився, була в складі емірату Ґранада. Коли 1492 року Ґранада перейшла до Іспанії, мої батьки прийняли християнство, проте життя було нелегким. Згодом ми потрапили до Франції; нам стало легше жити в Лувені, це міжнародне місто. Арабська, звісно, була їхньою рідною мовою.
Він тихо всміхнувся, однак його чорні, як вугілля, очі залишалися пронизливими.
— Ви вивчали медицину в Лувені? — я здивувався, адже це була найпрестижніша школа у Європі. — Безперечно, ви мусите служити при дворі вельможі чи короля, а не у віддаленому монастирі.
— Справді так; але, як іспанський мавр, маю певні недоліки. Упродовж багатьох років я тинявся від одного місця до іншого у Франції та Англії, як один із тенісних м’ячів вашого короля Генріха. — Він знову всміхнувся. — П’ять років прожив у містечку Малтон, що в Йоркширі; я не змінював цього імені, коли приїхав сюди майже два роки тому. І, якщо чутки підтвердяться, то, можливо, невдовзі знову поїду.
Я згадав, що він був одним із чиновників, які знали про мету Синґлтона. Він задумливо кивнув на моє мовчання.
— Отже, я відведу вас до вашої кімнати і повернуся за годину, щоб ви могли оглянути тіло комісара Синґлтона. Бідолашного слід поховати по-християнськи. — Він перехрестився, зітхнувши. — Душі вбитого буде досить важко знайти спокій, не сповіданій та без останнього таїнства перед смертю. Моліть Бога, щоб нікого з нас не спіткала така доля.
Розділ сьомий
Наша кімната в лазареті була невелика, але затишна, обшита дерев’яними панелями, підлога вкрита пахучим очеретом. У каміні, перед яким були розставлені крісла, горів вогонь. Коли брат Ґай провів нас до кімнати, ми застали Еліс — вона якраз розкладала рушники біля глечика з теплою водою. Її обличчя й оголені руки розпашіли від тепла.