— Так, готовий, як завжди. — Я потягнувся за своїм плащем.
У коридорі лазарету Еліс подала братові Ґаю лампу. Він накинув теплий плащ поверх габіту і повів нас тьмяним коридором із високими склепінчастими стелями.
— Це найкоротший шлях через монастирський двір, — сказав він, відчиняючи двері в холодне повітря.
Двір був оточений з трьох боків будівлями, де жили монахи, а з четвертого — церквою. У багатьох вікнах миготіли вогники, що створювало несподівано красиву картину.
Навколо двору розташовувалася крита галерея, яку підтримували витончені арки. Давним-давно, за суворіших часів, монахи тут вивчали богослов’я, сидячи в кабінках уздовж алеї, відкритих для холоду й вітру; але тепер галерея була місцем для прогулянок і розмов. Навпроти одного зі стовпів стояла витончена кам’яна чаша для миття рук, у якій ніжно журчав маленький фонтан. М’яке сяйво церковних вітражів створювало на землі кольорові візерунки. Я помітив, як на світлі танцюють дивні маленькі пилинки, і на мить був спантеличений, перш ніж зрозумів, що знову пішов сніг. Кам’яна плитка в нас під ногами вже була поцяткована білим. Брат Ґай провів нас через двір.
— Ви знайшли тіло, як я розумію? — запитав я.
— Так. Ми з Еліс доглядали за братом Августом, у якого була гарячка і який почувався дуже погано. Я хотів дати йому теплого молока і пішов на кухню.
— І ці двері зазвичай тримають на замку.
— Звичайно. Інакше служки і, на жаль, також монахи будуть тягати харчі, коли захочуть. У мене є ключ, бо мені часто терміново щось потрібне.
— Це було о п’ятій?
— Кілька хвилин до того пробив годинник.
— Утреня вже почалася?
— Ні, утреня тут співається пізно. Зазвичай близько шостої.
— Згідно з приписами святого Бенедикта, мусить починатися опівночі.
Він м’яко всміхнувся.
— Святий Бенедикт написав свої приписи для італійців, сер, а не для людей, яким доводиться переживати англійські зими. Службу ми співаємо, і Бог її чує. А зараз ми проходимо через зал зібрань.
Він відчинив інші двері, і ми опинилися у великій залі, стіни якої були розкішно розписані біблійними сюжетами. Уздовж стін стояли табурети і м’які крісла, а перед каміном — довгий стіл. У кімнаті було тепло і тхнуло потом. Навколо сиділо близько двадцяти монахів; хтось розмовляв, хтось читав, а пів дюжини грали в карти за столом. На столі стояв великий бутель із французьким зеленим лікером, а біля кожного монаха — наповнена кришталева склянка. Я озирнувся, шукаючи картузіанця, але серед чорних габітів не було білого; брата Ґабріеля, пелехатого содоміта, і брата Мортимуса, гостроокого скарбника, також не було.
Молодий монах із запалими щоками і ріденькою борідкою щойно програв у карти, судячи з його роздратованого виразу обличчя.
— З тебе шилінг, брате, — весело сказав високий блідий, як смерть, монах.
— Вам доведеться почекати. Мушу взяти позику в скарбника.
— Більше жодних позик, брате Ательстане! — високий худорлявий брат, що сидів поруч, помахав на нього пальцем. — Брат Едвіг каже, що ти взяв так багато позик, що отримуєш платню, ще не заробивши її…
Він замовк, і монахи поспіхом зірвалися на ноги і вклонилися мені. Один із них, молодий хлопець, такий огрядний, що навіть його голена голова була в складках жиру, змахнув на підлогу одну склянку.
— Септимусе, але ж ти йолоп!
Сусід різко штовхнув його ліктем, і той роззирнувся розсіяним поглядом простодушного. Високий худорлявий монах виступив уперед, знову догідливо вклонившись.
— Я брат Джуд, сер, помічник скарбника.
— Метью Шардлейк, королівський комісар. Бачу, ви гарно розважаєтесь.
— Невеликий перепочинок перед вечірньою. Чи не спробуєте, комісаре, цього чудового лікеру? Він з одного з наших жіночих монастирів у Франції.
Я похитав головою.
— У мене ще багато роботи, — суворо сказав я. — У пору розквіту вашого ордену день закінчувався Великою тишею.
Брат Джуд завагався.
— Це було дуже давно, сер, до «великої моровиці». Відтоді світ ще більше занепав.
— Я вважаю, що англійський світ процвітає за короля Генріха.
— Ні-ні, — сказав він поспіхом. — Я не хотів сказати…
До нас приєднався опецькуватий монах із карткового столу, обличчя якого було спотворене бородавчастим наростом на одній щоці.
— Пробачте братові Джуду, сер, він говорить не думаючи. Я брат Г’ю, камергер. Ми знаємо, що мусимо виправлятися, комісаре, і схвалюємо це.
Він вирячився на свого колегу.
— Добре. Це полегшить мені роботу. Ходімо, брате Ґаю. Нам треба оглянути труп.