— Божа смерть! — гаркнув я. — Незграба!
Ноги мої тремтіли.
У центрі кімнати стояв великий металевий канделябр, заповнений товстими свічками. Брат Ґай запалив їх від своєї лампи, і жовте сяйво розлилося кімнатою. Він провів нас до саркофага з голою кам’яною кришкою, без напису.
— Ця могила — єдина без постійного мешканця і відтепер ніколи його не матиме. Останній спадкоємець чоловічої статі загинув у Босворті разом із королем Річардом III. — Він сумно всміхнувся. — Sic transit gloria mundi.
— І Синґлтона там поклали? — запитав я.
Він кивнув.
— Він уже лежить чотири дні, але в холоді мав би зберегтися.
Я ще раз глибоко вдихнув.
— Знімімо кришку. Марку, допоможи йому.
Марк і брат Ґай натужилися, щоб зсунути важку кам’яну кришку на сусідній надгробок. Спершу вона опиралася їхнім зусиллям, а тоді різко зісковзнула. Відразу приміщення наповнилося нудотним запахом. Марк відступив на крок, його ніс зморщився від огиди.
— Не дуже зберігся, — пробурмотів він.
Брат Ґай зазирнув усередину, перехрестившись. Я ступив уперед, ухопившись за край саркофага. Тіло було загорнуте в білу вовняну тканину; виднілися лише ікри й стопи, білі, як алебастр, нігті — довгі й жовті. На іншому кінці покривала з шиї витекла кров, а під головою, що лежала біля тіла, була калюжа темнішої крові.
Я задивився на обличчя Робіна Синґлтона, з яким колись перетнувся у залі суду. Він був худим чоловіком років тридцяти, з чорним волоссям і довгим носом. Я зауважив темну щетину на білих щоках і від вигляду цієї голови, покладеної на закривавлений камінь замість шиї, відчув, що мій живіт скрутило. Рот був ледь розтулений, кінчики зубів виднілися під губами. Темно-блакитні очі були широко розплющені, затягнуті смертною плівкою. Я помітив, як крихітна чорна комаха вилізла з-під однієї повіки, поповзла очним яблуком і сховалася під другою повікою. Ковтаючи, я повернувся і підійшов до маленького заґратованого віконця, глибоко вдихнув холодне нічне повітря. Поборовши жовч, змусив іншу частину свого мозку впорядкувати побачене. І почув, як Марк підійшов до мене.
— З вами все гаразд, сер?
— Звичайно.
Обернувшись, я побачив, що брат Ґай стоїть, склавши руки, цілком спокійний, і задумливо дивиться на мене. Сам Марк трохи зблід, але перехрестився і знову поглянув на цю жахливу голову.
— Ну, Марку, що ти скажеш про те, як помер той чоловік? — гукнув я.
Він похитав головою.
— Те, що ми чули раніше, — йому знесли голову з плечей.
— Я і не думав, що він помер від лихоманки. Та чи можемо ми зробити ще якісь висновки з того, що бачимо? Для початку припускаю, що нападник був принаймні середнього зросту.
Брат Ґай зацікавлено глянув на мене.
— З чого ви робите такий висновок?
— Ну, по-перше, Синґлтон був досить високим чоловіком.
— Без голови про це важко сказати, — зауважив Марк.
— Я зустрічався з ним у суді. Пригадую, мені доводилося вивернути шию, щоб поглянути на нього. — Змусив себе підійти і знову подивитися на голову. — І бачите, як шия розрізана прямо впоперек. Вона лежить ідеально рівно на камені. Якби він і його нападник стояли під час нападу, що здається найімовірнішим, нижча людина мала б завдати удару вгору під кутом, і шия не була б відрубана прямо наскрізь.
Брат Ґай кивнув.
— Це правда. Клянуся Богородицею, сер, у вас око лікаря.
— Дякую. Хоча я не хотів би марнувати свій час на перегляд таких речей. Але я вже бачив, як відрубують голову. Пам’ятаю… — я підшуковував слово, — механіку цього дійства. — Лікар уперся в мене запитальним поглядом, а я стиснув долоні, впиваючись у них нігтями. І пригадав той день, який усім серцем прагнув забути. — Якщо говорити про такі речі, погляньте, який чистий удар, голова відрізана одним махом. Таке важко зробити, навіть якщо хтось лежить, поклавши шию на колоду.
Марк знову подивився на голову, що лежала збоку, і ще раз кивнув.
— Ага. Сокирами важко орудувати. Мені розповідали, що шию Томаса Мора довелося відрубувати кількома ударами. Але що, якби він нахилився? Наприклад, підняти щось із підлоги? Чи, можливо, його змусили нахилитися?
Я хвилю подумав.
— Так. Слушне зауваження. Проте якби він був зігнутий, коли загинув, то тіло було б зігнутим, коли його знайшли. Брат Ґай мусить пам’ятати.
Я глянув на нього запитально.
— Він лежав прямо, — задумливо сказав лікар. — Те, як важко відрубати комусь голову таким способом, у всіх нас на думці. Ви цього не зробите за допомогою кухонного приладдя, навіть найбільшого ножа. Ось чому деякі брати бояться, що тут вдавалися до чаклунства.