— Але яка зброя може відрізати голову людині, що стоїть прямо? — запитав я. — Припускаю, що це не сокира, її лезо занадто товсте. Тут знадобиться дуже гостре ріжуче лезо, як у меча. Насправді нічого іншого, крім меча, я не можу придумати. Що скажеш, Марку? Ти в нас володієш мечем.
— Думаю, ви маєте рацію. — Він видав різкий смішок. — Тільки королівські особи і знать мають право бути страченими за допомогою меча.
— Саме тому, що гостре лезо меча забезпечує швидкий кінець.
— Як Анні Болейн, — додав Марк.
Брат Ґай перехрестився.
— Відьомська королева, — тихо сказав він.
— Саме це спало мені на думку, — тихо сказав я.
— Одного разу я бачив, як відрубують голову. Голову Анни Болейн.
Розділ восьмий
Ми чекали надворі, поки брат Ґай замкне склеп. Пішов густий сніг, лапаті пластівці кружляли в повітрі. Землю вже вкрила біла пелена.
— Нам пощастило, що такий снігопад не застав нас у дорозі, — сказав Марк.
— Якщо він не припиниться, нам буде важко повернутися. Можливо, доведеться плисти морем.
Брат Ґай приєднався до нас. Він серйозно глянув на мене.
— Сер, ми хотіли б завтра поховати бідолашного комісара Синґлтона. Це заспокоїть братію… і дозволить його душі віднайти спокій.
— Де ви його поховаєте? Тут? У нього не було сім’ї.
— На мирському кладовищі. Якщо ви дозволите.
Я кивнув.
— Дуже добре. Я достатньо побачив, це видовище дуже чітко закарбувалося в моїй свідомості.
— Ви зробили важливі висновки, сер.
— Це лише припущення.
Стоячи поруч із братом Ґаєм, я відчув слабкий запах, схожий на сандалове дерево. Він, безперечно, пахнув краще, ніж його братія.
— Я скажу абатові, що можна почати приготування до похорону, — сказав він полегшено.
Пролунав церковний дзвін, від чого я здригнувся.
— Ніколи не чув такого гучного дзвону. Я раніше звернув на це увагу.
— Дзвони насправді занадто великі для вежі. Але в них цікава історія. Спочатку вони висіли в стародавньому соборі Тулузи.
— Навіщо їх сюди перевезли?
— Вони прийшли до нас кружним шляхом. Вісімсот років тому собор був зруйнований під час арабського набігу, а дзвони взяли як трофей. Їх знайшли в Саламанці, в Іспанії, коли це місто було відвойовано для Христа, і подарували монастирю в Скарнсі в час його заснування.
— Я все-таки думаю, що вам краще пасували б дзвони меншого розміру.
— Ми вже звикли до них.
— А я сумніваюсь, що звикну.
Сумна усмішка промайнула на його обличчі.
— Мусите звинувачувати моїх арабських предків.
Ми дійшли до монастирського двора якраз тоді, коли монахи процесією виходили з церкви. Це видовище справило враження, яке ясно збереглося в пам’яті на всі роки: майже тридцять бенедиктинців у чорних габітах ішли подвійним рядом по старому кам’яному двору, каптури підняті, а руки заховані в широких рукавах, щоб захиститися від снігу, який падав тихою завісою, вкриваючи їх на ходу. Вся сцена освітлена з вікон церкви. Це була гарна картина, і, собі на диво, я був зворушений.
Брат Ґай відвів нас до нашої кімнати, пообіцявши незабаром підійти і провести до трапезної. Ми струсили сніг із плащів, тоді Марк витягнув своє ліжко й опустився на нього.
— Як, на вашу думку, мечник убив Синґлтона, сер? Чекав на нього і вдарив ззаду?
Я почав розпаковувати свою торбу, сортувати папери і книги.
— Можливо. Але що робив Синґлтон о четвертій ранку на кухні?
— Можливо, він зібрався зустріти там монаха, про якого розповів воротарю?
— Так, це найімовірніше пояснення. Хтось домовився зустрітися із Синґлтоном на кухні, можливо, пообіцявши якусь інформацію, і вбив його. Радше стратив його. Уся справа має відтінок страти. Звісно, було б набагато легше просто вдарити його ножем у спину.
— На вигляд він здавався сильним чоловіком, — зауважив Марк. — Хоча це було важко сказати, коли його голова стояла на підлозі того склепу.
Він розсміявся, трохи різко, і я зрозумів, що його також вразило це видовище.
— Робін Синґлтон був із тих юристів, до яких я відчуваю огиду. Він знав мало законів, і ті — поверхово. Пробивався шляхом залякувань і обману, доповнюючи золотом, яке в потрібний момент вкладалося в потрібну руку. Але він не заслужив такої жахливої смерті.
— Я забув, що торік ви були на страті королеви Анни Болейн, сер, — сказав Марк.
— Хотів би і я забути.
— Принаймні це підказало вам деякі ідеї.