Я сумно кивнув, а тоді криво посміхнувся.
— Пригадую, коли я тільки-но вступив до Академії адвокатів, у нас був учитель, сержант Гемптон. Навчав нас збирати докази. То він любив казати: «Які обставини є найважливішими в будь-якому розслідуванні? Жодна, — гавкав він у відповідь. — Усі обставини мають значення, кожну треба розглядати з усіх боків!»
— Не кажіть такого, сер. Ми можемо сидіти тут довіку. — Він потягнувся зі стогоном. — Я поспав би дванадцять годин навіть на цій старій дошці.
— Ну, ми не можемо спати, ще ні. Я планую зустрітися з братією за вечерею. Якщо ми хочемо щось з’ясувати, мусимо знати цих людей. Ходімо, немає спокою у тих, хто покликаний на службу лорда Кромвеля.
Я копнув по дошці на коліщатках, і Марк зі скрипом заїхав під моє ліжко.
Брат Ґай повів нас до трапезної темними коридорами, а потім сходами вгору. Це було вражаюче приміщення з високою склепінчастою стелею, що трималася на широких стовпах. Незважаючи на його розміри, гобелени на стінах і товсті циновки на підлозі створювали комфортну атмосферу. В одному кутку стояла велика, красиво різьблена катедра. Канделябри, заповнені товстими свічками, кидали тепле сяйво на два столи, сервіровані вишуканим посудом і приборами. Один стіл, на пів дюжини місць, стояв перед каміном, а другий, набагато довший, — трохи далі. Кухонні слуги метушилися, виставляючи глечики з вином і срібні супниці, з-під кришки виривалися насичені запахи. Я роздивився столові прибори на столі біля вогнища.
— Срібло, — зауважив я, звертаючись до брата Ґая. — І тарілки теж.
— Це стіл для старійшин, за яким сидять монастирські посадовці. У звичайних монахів посуд олов’яний.
— У простих людей посуд дерев’яний, — зауважив я, якраз коли ввійшов абат Фабіан. Служки зупинилися, щоб привітати його поклоном, а він великодушно кивнув у відповідь. — Абат їсть, безсумнівно, із золотої тарілки, — пробурмотів я до Марка.
Абат підійшов до нас, напружено усміхаючись.
— Мені не сказали, що ви бажаєте вечеряти в трапезній. Я замовив ростбіф на моїй кухні.
— Дякую, але ми вечерятимемо тут.
— Як бажаєте. — Абат зітхнув. — Я запропонував доктору Ґудгепсу приєднатися до вас, та він категорично відмовляється виходити з мого будинку.
— Чи сказав вам брат Ґай, що я дозволив поховати комісара Синґлтона?
— Сказав. Зроблю оголошення перед вечерею. Зараз моя черга читати Святе Писання. Англійською, відповідно до приписів, — додав він урочисто.
— Добре.
Під дверима почувся шум, і в трапезну почали заходити монахи. Двоє посадовців, яких ми бачили раніше, — світловолосий ключар, брат Ґабріель, і Едвіг, темноволосий скарбник, — мовчки йшли до столу старійшин. Вони були дивною парою; один високий і світлий злегка схилив голову, другий упевнено крокував поруч. До них приєднався пріор, два посадовці, яких я зустрів у залі зібрань, і брат Ґай. Інші монахи стояли біля довгого столу. Я помітив серед них старого картузіанця; він кинув на мене злісний погляд. Абат нахилився до мене.
— Я чув, що раніше вас образив брат Джером. Тож прошу вибачення. Але його обітниці означають, що він їсть мовчки.
— Розумію, що він перебуває тут на прохання одного з членів сім’ї Сеймур.
— Нашого сусіда, сера Едварда Вентворта. Та спочатку запит надійшов з офісу лорда Кромвеля. — Абат кинув на мене косий погляд. — Він хотів, щоби Джерома тримали в тихому місці, якнайдалі від очей. Як далекий родич королеви Джейн, він був певним тягарем.
Я кивнув.
— Скільки часу він уже тут?
Абат подивився на нахмурене обличчя Джерома.
— Вісімнадцять довгих місяців.
Я окинув поглядом монахів за довгим столом, які тривожно позирали на мене, немов я — фантастичний звір, якого до них підсадили. Здебільшого вони були середнього або літнього віку, кілька молодих облич і лише троє — в одязі новіціїв. Один старий монах, у якого тремтіла від паралічу голова, швидко перехрестився, роздивляючись мене.
Мій погляд привернула постать, що невпевнено стояла біля дверей. Я впізнав новіція, який відводив наших коней; він стояв, неспокійно переступаючи з ноги на ногу, тримаючи щось за спиною. Пріор Мортимус підвів очі від свого столу.
— Саймоне Велплею! — гаркнув він. — Ваша покута не закінчилася, сьогодні ви не будете вечеряти. Займіть своє місце в тому кутку.
Хлопець схилив голову і перейшов у кут кімнати, найвіддаленіший від вогнища. Новіцій вийняв руки з-за спини, і я побачив, що він тримає гостроверхий блазенський ковпак із намальованою за трафаретом літерою «М». Червоніючи, він надягнув його. Мало хто з монахів звернув на нього увагу.