— Так, — прямо відповів пріор.
— Коли він уперше прибув, брат Джером підійшов до нього у дворі й назвав лжесвідком і брехуном. Комісар Синґлтон відповів, назвавши його римським покидьком.
— Лжесвідок і брехун. Це конкретніша образа, ніж ті, які він кинув мені. Цікаво, що він мав на увазі?
— Тільки Бог знає, що мають на увазі безумці.
Брат Ґай нахилився вперед.
— Можливо, він безумний, комісаре, але не спроможний вбити комісара Синґлтона. Я його лікував. Ліва рука Джерома була вирвана із суглоба на дибі, зв’язки розірвані. Його права нога заледве в кращому стані, а рівноваги, як ви бачили, він не втримує. Джером ледве пересувається, не кажучи вже про володіння зброєю, щоб змогти відрізати голову людини. Раніше я лікував наслідки державних тортур, у Франції, — додав він тихіше, — проте в Англії — уперше. Кажуть, це щось нове.
— Закон дозволяє це в періоди надзвичайної загрози для держави, — відповів я, зачеплений. Спіймав на собі погляд Марка і прочитав у його очах розчарування, смуток. — Хоча це прикро, як завжди, — додав я, зітхнувши. — Та повернімося до бідолашного Синґлтона. Брат Джером, можливо, був занадто немічний, щоб убити, проте він міг мати спільника.
— Ні, сер, ніколи, ні.
Почулося хором за столом. Я прочитав лише страх на обличчях посадовців, занепокоєння, щоб їхні імена не пов’язали з убивством і зрадою, які тягнуть за собою страшні покарання. Але люди, подумав я, уміють приховувати справжні думки. Брат Ґабріель знову нахилився вперед, його худорляве обличчя зморщилося від тривоги.
— Сер, тут ніхто не поділяє переконання брата Джерома. Він — погибель для нас. Усе, чого ми хочемо, — це проводити наше молитовне життя в мирі, відданості королю і в послуху тим формам поклоніння, які він диктує.
— Ось принаймні мій брат говорить за всіх, — голосно додав скарбник. — Я кажу на це «амінь».
«Амінь» хором повторили за столом.
Я кивнув на знак схвалення.
— Але комісар Синґлтон усе-таки мертвий. Хто, на вашу думку, міг це зробити? Брате скарбнику? Брате пріоре?
— Це були л-люди із зовнішнього світу, — сказав брат Едвіг. — Він ішов на зустріч із кимось і сполошив їх. Відьмаки, поклонники Диявола. Вони вдерлися, щоб осквернити нашу церкву і викрасти нашу реліквію, побачили бідолашного Синґлтона і вбили його. Людина, з якою він мав зустрітися, хоч хто це був, безсумнівно, злякалася цієї метушні.
— Комісар Шардлейк припускає, що вбивство, можливо, скоїли мечем, — додав брат Ґай. — І такі люди навряд чи будуть мати при собі зброю, щоб їх не виявили.
Я повернувся до брата Ґабріеля. Він глибоко зітхнув, проводячи пальцями крізь скуйовджені пасма під тонзурою.
— Утрата руки Розкаяного Розбійника — це трагедія, найсвятіша реліквія Голгофи нашого Господа, — я з острахом думаю, для яких огидних цілей використовує її нині злодій.
Його обличчя змарніло. Я згадав про черепи в кабінеті лорда Кромвеля і ще раз усвідомив силу реліквій.
— Чи знаєте ви в окрузі когось такого, хто практикує чаклунство? — запитав я.
Пріор похитав головою.
— Кілька чаклунок у місті, однак це лише старі карги, що бурмочуть якісь заклинання над травами, якими торгують.
— Хто знає, яке зло творить Диявол у грішному світі? — тихо сказав брат Ґабріель. — Ми від нього захищені в нашому святому житті, наскільки це можливо, але зовні… — він здригнувся.
— А ще є служки, — додав я. — Разом шістдесят.
— У монастирі живе лише дюжина, — сказав пріор. — І приміщення добре зачинені на ніч, їх охороняє брат Баґґе та його помічник під моїм керівництвом.
— Ті, хто живе тут, переважно старі, вірні слуги, — додав брат Ґабріель. — Навіщо комусь із них убивати важливого відвідувача?
— А навіщо монаху чи селянину? Ну, побачимо. Завтра хочу допитати декого з вас. — Я глянув на ряд збентежених облич.
Служки зайшли, щоб прибрати тарілки, поставивши натомість мисочки з пудингом. Доки вони не вийшли, стояла тиша. Скарбник зачерпнув ложкою цукристий пудинг у своїй мисці.
— Ах, соковиті цукати, — сказав він. — Смачні й теплі в холодний вечір.
З кута кімнати раптом долинув гучний гуркіт. Усі підскочили й обернулися туди, де новіцій упав на підлогу. Брат Ґай скочив на ноги з вигуком огиди, його габіт розвівався, коли він побіг туди, де Саймон Велплей нерухомо лежав на циновці. Я підвівся і приєднався до нього, а також брат Ґабріель, і нарешті, з гнівним виразом обличчя, пріор. Хлопець був білий, як простирадло. Коли брат Ґай обережно підняв його голову, новіцій застогнав і розплющив очі.