— Усе гаразд, — лагідно сказав брат Ґай. — Ти знепритомнів. Ти вдарився?
— Голова. Я вдарився головою. Мені шкода… — у куточках його очей раптом заблищали сльози, його худі груди затряслися, і він жалібно розплакався.
Пріор Мортимус гмикнув. Я був здивований тим гнівом, який спалахнув у темних очах брата Ґая.
— Не дивно, що хлопець плаче, велебний пріоре! Коли його востаннє належно годували? Він не що інше, як шкіра й кості.
— Він їв хліб і воду. Ви добре знаєте, брате лікарю, що це покаяння, санкціоноване приписом святого Бенедикта…
Брат Ґабріель люто обернувся до нього.
— Святий не хотів, щоб слуг Божих морили голодом! Саймон, мов пес, працює на вас у стійлах, а потім ви змушуєте його годинами вистоювати на морозі.
Плач новіція перейшов у сильний напад кашлю, його бліде обличчя раптом побагровіло, коли він намагався вдихнути. Лікар нашорошив вухо на свистячі звуки з грудей.
— У його легенях повно мокротиння. Саймона негайно треба відвести в лазарет!
Пріор знову фиркнув.
— Чи я винен, що він кволий, мов кошеня? Я дав йому роботу, щоб зміцнити його. Це те, що йому потрібно…
Голос брата Ґабріеля пролунав у трапезній.
— Чи брат Ґай отримує ваш дозвіл відвести Саймона в лазарет, чи мені йти до абата Фабіана?
— Забирайте холопа! — кинув пріор. Він покрокував до столу. — М’якість! М’якість і кволість. Вони доведуть нас усіх до загибелі!
Пріор зухвало роззирнувся навколо трапезної, коли брат Ґабріель і лікар виводили попід руки заплаканого й закашляного новіція з кімнати. Брат Едвіг прочистив горло.
— Брате пріоре, думаю, ми можемо проказати п-подячну молитву і встати. Настав час для вечірнього богослужіння.
Пріор Мортимус швидко прочитав молитву, і монахи підвелися, а ті, хто сидів за довгим столом, чекали, поки вийдуть старійшини. Біля дверей брат Едвіг нахилився до мене, його голос був вкрадливий.
— Комісаре Шардлейку, мені шкода, що вашій трапезі перешкодили д-двічі. Дуже ш-ш-шкода. Мушу попросити у вас пробачення.
— Усе гаразд, брате. Що більше я знайомлюся із життям у Скарнсі, то більше світла проливається на моє розслідування. До речі, був би вдячний, якби ви могли знайти для мене час завтра, з усіма своїми останніми бухгалтерськими книгами. Є деякі питання, пов’язані з розслідуваннями комісара Синґлтона, які я хотів би обговорити з вами.
Зізнаюся, мене потішив збентежений вираз, який з’явився на обличчі скарбника. Я кивнув і пішов туди, де стояв Марк, виглядаючи у вікно. Сніг усе ще падав, укриваючи кожну поверхню білою пеленою, приглушуючи всі звуки і затуманюючи зір, а згорблені фігури в каптурах почали переходити через монастирський двір, прямуючи до церкви на вечірню, останню службу того дня. Знову задзвонили дзвони.
Розділ дев’ятий
Коли ми повернулися в нашу кімнату, Марк одразу ліг на своє ліжко. Але хоч я втомився так само, як і він, мені потрібно було впорядкувати свої враження від усього, що сталося за трапезою. Я хлюпнув воду з глечика собі на обличчя, а тоді пішов і сів біля каміна. Ледь чутно з церкви долітав звук хоралів.
— Послухай, — сказав я, — монахи на вечірній. Моляться до Бога, щоб він пильнував їхні душі в кінці днів. Ну, що ти думаєш про це святе згромадження Скарнсі?
Він застогнав.
— Я занадто втомився, щоб думати.
— Нумо, це твій перший день у монастирі. Якої ти про все це думки?
Він неохоче піднявся на лікті, і його обличчя набуло задумливого виразу. Перші, ледь помітні зморшки на юному обличчі загострились у тінях від свічок. Одного дня, подумав я, вони перетворяться на справжні зморшки і борозни, як у мене.
— Монастир мені здається світом, сповненим протиріч. З одного боку, їхнє життя немовби відгороджене від зовнішнього світу. Ті їхні чорні габіти, усі їхні молитви. Брат Ґабріель сказав, що вони відокремлені від грішного світу. Але чи бачили ви, як він знову подивився на мене, собака? І вони так добре живуть. Теплі вогнища, гобелени, їжа, смачнішої за яку я ще не їв. Грають у карти, як чоловіки в будь-якій таверні.
— Так. Святий Бенедикт відчув би таку саму огиду, як лорд Кромвель, до їхнього багатого життя. Абат Фабіан розважається, як лорд, і він, звісно, є лордом, він засідає в Палаті, як і більшість абатів.
— Думаю, пріор його недолюблює.
— Пріор Мортимус вдає із себе прихильника Реформи, противника легкого життя. Він, безумовно, вірить у те, що з підлеглого слід знущатися. І отримує від цього насолоду, я сказав би.