— Ви сказали, що тіло комісара Синґлтона нагадало вам обезголовлення королеви Анни Болейн.
Я кивнув.
— Мене досі нудить від цього спогаду.
— Усіх здивувало її раптове падіння минулого року. Хоча її дуже не любили.
— Так. Опівнічна ворона.
— Кажуть, голова намагалася говорити після того, як її відрубали.
Я підняв руку.
— Не можу про це говорити, Марку. Я був там як державний посадовець. Але ти маєш рацію. Пора вже спати.
Він здавався розчарованим, та більше нічого не сказав і підкинув поліна у вогонь. Ми вклалися спати. З того місця, де я лежав, бачив крізь вікно, що сніг усе ще падає, пластівці вимальовувалися супроти освітленого вікна трохи далі. Дехто з монахів сидів допізна, однак ті часи, коли братія йшла спати до настання темряви, щоб опівночі знову вставати на молитву, давно минули.
Незважаючи на втому, я крутився і перевертався на ліжку, мій розум усе ще був активний. Особливо я думав про дівчину Еліс. У цьому місці потенційно на всіх чигала небезпека, але самотня жінка завжди була в більшій небезпеці за інших. Мені сподобалася іскра сильного характеру, яку помітив у ній. Це нагадало мені Кейт.
Незважаючи на бажання спати, я зауважив, що втомлений розум повертається до спогадів трирічної давнини. Кейт Віндем була донькою лондонського торговця сукном, звинуваченого його партнером у неправдивих звітах. Справу передали до церковного суду на тій підставі, що контракт був прирівняний до клятви перед Богом. Насправді його партнер був родичем архідиякона, який мав вплив на суддю, і мені вдалося домогтися, щоби справу передали в королівський суд, у якому спростували звинувачення. Вдячний купець, удівець, запросив мене на обід, і там я зустрів його єдину доньку.
Кейт пощастило; її батько вірив у право жінок на освіту, більшу за ту, що необхідна для кухонних рахунків, і вона мала жвавий розум. Також у неї було миле личко у формі сердечка, а густе каштанове волосся вільно спадало на плечі. Вона була першою жінкою в моєму житті, з якою я міг говорити як із рівною. Понад усе їй подобалося обговорювати діяльність законодавців, судів, навіть Церкви — бо досвід її батька перетворив їх обох на палких реформаторів. Ті вечори, коли ми розмовляли з нею та її батьком у їхньому домі, а згодом дні, коли Кейт супроводжувала мене під час довгих прогулянок сільською місцевістю, були найкращими в моєму житті.
Я знав, що вона бачить в мені лише друга, — Кейт жартувала, що я спілкувався з нею так само вільно, як з іншим чоловіком, — але почав задумуватися, чи не переросте це у щось більше. Я закохувався раніше, проте завжди утримувався від залицяння, боячись, що моя викривлена постать призведе лише до відмови, і мені було краще почекати, доки здобуду статки, які зможу запропонувати як принаду для компенсації. Однак я міг би дати Кейт щось інше, що вона цінувала б: цікаву розмову, товариські стосунки, коло близьких друзів.
Дотепер запитую себе, що могло б статися, якби зізнався у своїх почуттях раніше, та я запізнився. Одного вечора я без попередження зайшов до неї додому і застав її в товаристві Пірса Стеквіля, сина ділового партнера її батька. Спочатку я не хвилювався, бо, хоч і гарний, мов Сатана, Стеквіль був молодим чоловіком, який мав незначні досягнення, окрім бездоганних манер. Але я зауважив, як вона червоніла і дурнувато всміхалася від його грубих зауважень; моя Кейт перетворилася на дурненьку дівчинку. Відтоді вона не могла ні про що говорити, окрім того, що сказав чи зробив Пірс, із зітханнями й усмішками, що краяли мені серце.
Нарешті я розповів їй про свої почуття. Зробив це невміло і нерозважливо, затинаючись і підбираючи слова. Найгіршим було її цілковите здивування.
— Метью, я думала, ви хочете лише дружити зі мною, адже ніколи не чула від вас жодного слова про любов. Здається, ви багато приховували.
Я запитав її, чи вже було запізно.
— Якби ви зізналися мені хоча б пів року тому, можливо, було б по-іншому, — сказала вона сумно.
— Я знаю, що моя зовнішність не така, що може розпалювати пристрасть.
— Ви недооцінюєте себе! — сказала вона з несподіваним запалом. — У вас гарне мужнє обличчя і гарні манери, ви звертаєте занадто багато уваги на свою горбату спину, ніби ви один такий. У вас забагато жалості до себе, Метью, забагато гордості.
— Ну тоді…
Вона похитала головою, сльози в очах.
— Занадто пізно.
— Я люблю Пірса. Він попросить у батька моєї руки.
Я грубо сказав, що він не пасує їй, що вона помре від нудьги, але вона гаряче відповіла, що невдовзі в неї будуть діти і гарний будинок, за яким вона доглядатиме, і хіба це не відповідна роль, призначена жінці Богом? Розчавлений, я пішов.