— Ні, сер.
Її обличчя почервоніло, і я був здивований тим гнівом і презирством, які з’явилися в її очах.
— Час від часу до мене залицяються деякі монахи, але з допомогою брата Ґая та власного розуму я даю їм відсіч. Проте це неприємність, не небезпека.
Я кивнув, знову вражений її відвагою.
— Ви тут нещасні? — запитав я тихо.
Вона знизала плечима.
— Це робота. І в мене добрий зверхник.
— Еліс, якщо можу вам допомогти або ви захочете мені щось сказати, будь ласка, підійдіть до мене. Я не хотів би думати, що вам щось загрожує.
— Дякую, сер. Я вдячна.
Її тон був насторожений; у неї не було причин довіряти мені більше, ніж монахам. Але, можливо, вона розслабиться перед Марком. Вона повернулася до свого пацієнта, який почав перевертатися в лихоманці, мало не скидуючи постільну білизну.
— Тоді на добраніч, Еліс.
Вона все ще намагалася заспокоїти новіція і не поглянула на мене.
— На добраніч, сер.
Я піднявся вгору холодним коридором. Зупинившись біля вікна, побачив, що сніг нарешті перестав падати. Лежав глибокий і непорушний, сяючи білизною під повним місяцем. Дивлячись на цю пустку, перебиту чорними тінями стародавніх будівель, я почувався затиснутим та ізольованим у Скарнсі, наче стояв у порожніх печерах самого місяця.
Розділ десятий
Прокинувшись, не відразу зрозумів, де я. Денне світло незвичної яскравості освітлювало незнайому кімнату. Невдовзі я все пригадав і повільно сів. Марк, який знову заснув до того, як я повернувся після розмови з новіцієм, уже встав; він розпалив вогонь і стояв у штанах, голячись біля дзбана з паруючою водою. Крізь вікно яскраве сонячне світло відбивалося від снігу, що вкривав усе товстим покривалом, де-не-де поцяткованим пташиними слідами.
— Доброго ранку, сер, — сказав він, мружачи очі в старому латунному дзеркалі.
— Котра година?
— По дев’ятій. Лікар каже, що сніданок чекає на нас на його кухні. Він знав, що ми будемо втомлені, і не будив нас.
Я вхопив свій одяг.
— У нас немає часу відсипатися! Поспішай, завершуй голитися і одягай сорочку.
Я почав одягатися.
— Ви не будете голитися?
— Вони можуть прийняти мене неголеного.
Тягар роботи переповнював мою голову.
— Поспішаймо. Я хочу ретельно оглянути це місце і поговорити з монахами-старійшинами. А ти мусиш знайти нагоду для розмови з Еліс. Потім прогуляйся монастирем, пошукай імовірні схованки для цього меча. Треба якнайшвидше оглянути територію, зараз у нас нова проблема.
Зашнуровуючи жилет, я розповів йому про мої відвідини Велплея напередодні ввечері.
— Ще хтось убитий? Ісусе. Цей клубок щогодини більше заплутується.
— Знаю. І в нас обмаль часу, щоб його розплутати. Ходімо.
Ми пішли коридором до лазарету брата Ґая. Він сидів за письмовим столом і мружився над своєю арабською книгою.
— Ах, ви вже встали, — сказав він зі своїм м’яким акцентом.
Брат Ґай неохоче згорнув книгу і провів нас до кімнатки, де на гачках звисало багато трав. Запрошуючи нас сісти, він поставив на стіл хліб, сир і глечик неміцного пива.
— Як ваш пацієнт? — запитав я, поки ми їли.
— Сьогодні вранці трохи легше, дякувати Богу. Лихоманка минула, і він міцно спить. Абат пізніше провідає його.
— Розкажіть мені, яка історія новіція Велплея?
— Він син дрібного фермера, який мешкає неподалік Тонбриджа. — Брат Ґай сумно всміхнувся. — Він — один із тих, хто надто м’який за своєю природою для цього суворого світу, надто вразливий. Такі душі часто прагнуть сюди, думаю, що це місце, яке Бог призначив для них.
— Отже, тихий притулок від світу?
— Такі, як брат Саймон, служать Богу та світу своїми молитвами. Хіба це не краще для всіх, аніж життя знущань і жорстокого поводження, якого такі люди часто зазнають у світі зовнішньому? І за цих обставин навряд чи можна сказати, що він знайшов притулок.
Я серйозно глянув на нього.
— Ні, тут він також зазнав знущань і жорстокого поводження. Брате Ґаю, я хотів би, щоб після сніданку ви відвели мене на кухню, де знайшли тіло. Боюся, ми запізно почали.
— Звичайно. Але не можу надовго залишати своїх пацієнтів…
— Пів години буде достатньо.
Я зробив останній ковток пива й підвівся, загорнувшись у плащ.
— Сьогодні вранці помічник Поер залишиться тут, у лазареті, я дозволив йому відпочити. Після вас, брате.
Ми пройшли через приміщення, де Еліс знову доглядала за старим монахом. Такого старезного чоловіка, як цей, я ще не бачив. Він лежав, дихаючи повільно і з великим зусиллям. Не могло бути більшого контрасту з його товстим сусідом, який сидів у ліжку й грав у карти. Сліпий монах спав, сидячи в кріслі.