Брат Ґай відчинив вхідні двері, вмить відступивши, бо майже фут снігу, що скупчився за дверима, упав за поріг.
— Нам треба взути калоші, — сказав він, — інакше намочимо ноги.
Він попросив вибачення і залишив мене на самоті; я стояв і дивився, як парує мій подих. Під блакитним небом повітря було таке незрушне і холодне, якого не пам’ятаю за життя. Сніг був таким легким і пухнастим, який буває у найхолодніші морози, яким до дідька важко пересуватися. Я взяв із собою ціпок, бо через погане відчуття рівноваги міг легко впасти. Брат Ґай повернувся з міцними шкіряними калошами.
— Мені потрібно видати їх монахам, які працюють на вулиці, — сказав він.
Ми зашнурували калоші й пішли по снігу, який сягав аж до литок. На білому тлі обличчя брата Ґая здавалося темнішим, ніж будь-коли. Двері до кухонь були зовсім недалеко, і я побачив, що головна будівля має спільну стіну з лазаретом. Тож запитав, чи там є двері.
— Колись був прохід, — сказав він. — Його закрили під час «чорної смерті», щоб мінімізувати поширення інфекції, і відтоді не відкривали. Розумний захід.
— Минулої ночі, коли побачив цього хлопця, то злякався, що в нього бубонна чума. Я бачив, як умирають від неї, це жахлива хвороба. Але, звісно, її породжують смороди міст.
— На щастя, я не бачив багато хворих. Здебільшого мені доводиться мати справу з наслідками надмірного перебування на молитві в холодній церкві. І старості, звісно.
— У вас там є ще один пацієнт, стан якого здається важкий. Дуже старий.
— Так. Брат Франциск. Йому дев’яносто чотири. Такий старий, що знову здитинів, а тепер у нього гарячка. Думаю, він нарешті підходить до кінця свого паломництва.
— Що не так із товстуном?
— Варикозні виразки, як у брата Септимуса, але гірше. Я їх осушив, і тепер він утішається відпочинком. — Він м’яко всміхнувся. — Можливо, моє завдання — знову поставити його на ноги. Люди не люблять покидати лазарет. Брат Ендрю став старожилом, його сліпота прийшла до нього пізно, і він боїться виходити на вулицю. Втратив упевненість.
— Чи багато старих монахів під вашою опікою?
— Дюжина. Брати переважно довгожителі. У мене четверо — за вісімдесят.
— У них немає таких навантажень чи труднощів, як у більшості людей.
— Або, можливо, їхня побожність зміцнює тіло так само, як і душу. Ось ми і прийшли.
Він провів мене через міцні дубові двері. Як він описав напередодні ввечері, короткий прохід вів до самої кухні. Двері були відчинені, і я почув голоси і брязкіт тарілок. Доносився насичений запах випічки, коли ми йшли проходом. Усередині пів дюжини служок готували обід. Кухня була великою, здавалася чистою і добре організованою.
— Отож, брате, коли ви прийшли тієї ночі, де було тіло?
Лікар зробив кілька кроків, служки зацікавлено спостерігали за ним.
— Просто тут, біля великого столу. Тіло лежало на животі, ногами до дверей. Голова впала ось туди.
Він показав на залізний чан із написом «Масло». Я простежив за його поглядом, як і служки. Один із них перехрестився.
— Отже, він щойно переступив поріг, коли його вдарили, — задумливо сказав я.
Біля того місця, де він упав, стояла велика шафа; нападник міг сховатися збоку, а потім, коли Синґлтон пройшов повз, вискочив і вдарив його.
Я спустився зі сходів і замахнувся ціпком у повітрі, змусивши служку перелякано відскочити.
— Так, є місце для великого замаху. Припускаю, що саме так це було зроблено.
— З гострим лезом і сильною рукою, так, ви могли б це зробити, — задумливо сказав брат Ґай.
— Якби ви були вправні, якби звикли розмахувати великим мечем. — Я озирнувся на служок. — Хто тут головний кухар?
Уперед, уклонившись, виступив бородатий чоловік у заплямленому фартуху.
— Ральф Спенлей, сер.
— Ви тут головний, добродію Спенлей, і у вас є ключ від кухні?
— Так, комісаре.
— І двері в подвір’я — це єдиний вхід і вихід?
— Єдиний.
— А самі двері на кухню замкнені?
— Немає потреби. Двері з двору — це єдиний вхід.
— Хто ще має ключі?
— Лікар, сер, і абат із пріором. І преподобний брат Баґґе, воротар, звісно, для своїх нічних обходів. Більше ніхто. Я живу тут; відчиняю кухню вранці й зачиняю ввечері. Якщо комусь потрібен ключ, він приходить до мене. Бачите, люди будуть красти їжу. Неважливо, що все тут для столу монахів. Я бачив, як брат Ґабріель висів у коридорі кілька ранків і, здавалося, чекав, коли ми обернемося спиною, аби щось ухопити. А він посадовець…