— Що трапиться, якщо ви захворіли чи не вийшли, а хтось захоче потрапити на кухню?
— Їм доведеться просити Баґґе чи пріора. — Він усміхнувся. — Але ніхто турбувати не буде, без крайньої потреби.
— Дякую, добродію Спенлей, ви дуже допомогли.
Я простягнув руку і взяв із миски трохи заварного крему. Кухар мав стурбований вигляд.
— Дуже добре. Більше не турбуватиму вас, брате Ґаю. Далі я зустрінуся зі скарбником, якщо ви зможете показати мені його рахівничу контору.
Він показав мені дорогу, і я побрів по снігу, що скрипів під калошами. Сьогодні в монастирі було набагато тихіше, люди і собаки сиділи вдома. Що більше я думав, то більше переконувався в тому, що лише досвідчений боєць мав би рішучість вийти за спину Синґлтона й відрубати йому голову. Я не міг уявити, щоб хтось із людей, яких бачив, спромігся на таке. Абат був великим чоловіком, як і брат Ґабріель, але володіння мечем — ремесло для джентльменів, а не для монахів. Думаючи про Ґабріеля, я згадав слова кухаря. Вони мене спантеличили; ключар не здався мені тим, який буде тинятися довкола кухні, щоб украсти їжу.
Я роззирнувся засніженим двором. Тепер дорога до Лондона була б непрохідною; неприємно було усвідомлювати, що ми з Марком опинилися у своєрідній пастці, з убивцею. Я зрозумів, що несвідомо рухався центром двору, якомога далі від темних дверей. Раптом затремтів. Було дивно йти самому крізь цю білу тишу під високими стінами, і з відчуттям полегшення я побачив Баґґе біля воріт, який з допомогою іншого слуги розчищував доріжку від снігу.
Коли я підійшов, воротар підвів очі, почервонілий від роботи. Його супутник, кремезний юнак зі спотвореним бородавками обличчям, нервово всміхнувся і вклонився. Обидва наполегливо працювали, і від них тхнуло потом.
— Доброго ранку, сер, — сказав Баґґе.
Його тон був м’який; безсумнівно, йому наказали ставитися до мене з повагою.
— Жахлива погода.
— Справді жахлива, сер. Зима знову прийшла рано.
— Якщо ми вже зустрілися, я хотів би запитати про ваш нічний розпорядок.
Він кивнув, спираючись на лопату.
— Увесь монастир обходимо двічі — о дев’ятій вечора й опів на четверту ранку. Або я, або Девід робимо повний обхід, перевіряємо всі двері.
— І ворота? Вони замикаються на ніч?
— Щовечора о дев’ятій. І відчиняються о дев’ятій ранку, після заутрені. Жодна собака не зможе увійти сюди, коли ворота зачинені.
— І жоден кіт, — додав хлопець.
Його погляд був гострий; він міг бути потворним, але дурнем не був.
— Коти можуть перелізти, — запропонував я. — І люди можуть.
На обличчі воротаря з’явилася дрібка уїдливості.
— Не дванадцятифутову стіну, такого не зможуть. Ви бачили її, сер, вона прямовисна; ніхто її не здолає.
— Стіна оточує цілий монастир?
— Окрім задньої частини. Там вона подекуди зруйнована, але виходить прямо на болото. Ніхто не буде пробиратися через трясовину, особливо вночі. Один неправильний крок — і з головою зникаєш у болоті, — він підняв руку й опустив її вниз, — бульк.
— Якщо ніхто не може увійти, навіщо ви стережете?
Він нахилився ближче. Я відсахнувся його смороду, проте йому, здається, було байдуже.
— Люди грішні, сер, навіть тут. — Його тон зробився довірливим. — За часів колишнього пріора тут не було строгої дисципліни. Коли прийшов пріор Мортимус, він наказав ввести нічні обходи, про кожного, хто блукає вночі, слід доповідати прямо йому. Я це і роблю. Без страху чи заступництва.
Він щасливо всміхнувся.
— А як щодо ночі вбивства комісара Синґлтона? Чи помітили ви якісь ознаки того, що хтось міг пробратися в монастир?
Він похитав головою.
— Ні, сер, присягаюся, що все було так, як має бути між третьою тридцять і четвертою тридцять, я сам зробив обхід. Спробував відчинити двері з двору на кухню, як завжди, і вони були замкнені. Проте я бачив комісара.
Він поважно кивнув.
— Я чув, що ви бачили. Де?
— Під час обходу. Я проходив через двір, коли побачив, що щось рухається, і крикнув. Це був комісар, повністю вбраний.
— Що він робив о тій порі?
— Сказав, що в нього зустріч, сер. — Він усміхнувся, втішаючись увагою. — Він сказав, що якщо я зустріну когось із братії і вони скажуть, що йдуть до нього, то мушу пропустити їх.
— Отже, він таки йшов на зустріч із кимось!
— Я сказав би так. І він був досить близько до кухні.
— Котра це була година?
— Я сказав би приблизно чверть на п’яту. Тоді я майже закінчив обхід.