Я кивнув на велику будівлю позаду нас.
— Чи церква замикається на ніч?
— Ні, сер, ніколи. Але я, як завжди, обійшов її, перш ніж перевірити двір, і все було добре. Потім повернувся до свого дому о пів на п’яту. Пріор Мортимус дав мені маленький годинник, — гордо сказав він, — і я завжди перевіряю час. Далі трохи поспав, залишивши Девіда на сторожі, а тоді, о п’ятій, мене розбудив страшний крик і плач.
— Отже, комісар Синґлтон ішов на зустріч з одним із монахів. Тоді схоже на те, що великий злочин, скоєний тут тиждень тому, був справою рук монаха.
Він задумався.
— Я кажу, що ніхто сторонній не вривався до монастиря, це все, що знаю. Це неможливо.
— Не неможливо, а малоймовірно, я погоджуюсь. — Я кивнув. — Дякую, преподобний брате Баґґе, ви мені дуже допомогли.
Я поставив поперед себе ціпок і розвернувся, а вони знову взялися за свої лопати.
Я попрямував туди, де зелені двері позначали рахівничу контору. Увійшовши без стуку, опинився в кімнаті, яка нагадувала мій світ: побілені стіни, заставлені полицями з бухгалтерськими книгами, будь-які голі латки, заповнені документами і рахунками. За столами сиділо двоє монахів. Один із них, літній чоловік зі слізливими очима, рахував гроші. Інший, молодий бородатий монах, який програв у карти минулого вечора, насупився над бухгалтерською книгою. За ними стояла скриня з найбільшим замком, який я коли-небудь бачив; кошти абатства, безсумнівно.
Двоє монахів підскочили на ноги, коли я увійшов.
— Доброго ранку, — сказав я. Мій подих парував, бо кімната не опалювалась. — Я шукаю брата Едвіга.
Молодий монах кинув погляд на внутрішні двері.
— Брат Едвіг з абатом…
— Там? Я приєднаюся до них.
Я підійшов до внутрішніх дверей, не звертаючи уваги на припідняту на знак протесту руку. Відчинивши їх, я опинився перед сходами. Вони вели до невеликого сходового майданчика, де з вікна відкривався білий краєвид. За дверима навпроти чулися голоси. Я зупинився і прислухався, але не міг зрозуміти жодного слова. Потім відчинив двері й увійшов.
Абат Фабіан роздратованим тоном розмовляв із братом Едвігом.
— Ми маємо просити більше. Нам не годиться віддавати це менше ніж за триста…
— Мені потрібні гроші в скарбниці тепер, превелебний абате. Якщо він з-заплатить готівкою за землю, мусимо її в-взяти!
Незважаючи на його заїкання, у голосі скарбника була сталева нотка. Абат Фабіан збентежено озирнувся.
— О, комісаре Шардлейку…
— Сер, це приватна розмова, — сказав скарбник, його обличчя раптово спалахнуло гнівом.
— Боюся, немає нічого такого там, де справа стосується мене. Якби я стукав і чекав перед кожними дверима, хто знає, що пропустив би?
Брат Едвіг опанував себе, розмахуючи руками, знову метушливий бюрократ.
— Н-ні, звісно, пробачте. Ми об-бговорювали фінансові справи монастиря, деякі землі, які мусимо продати, щоб покрити витрати на будівельні р-роботи… — його обличчя знову почервоніло, коли він підбирав слова.
— Це не стосується вашого розслідування, — з усмішкою закінчив абат.
— Брате скарбнику, є дотичне питання, яке я хотів би обговорити.
Я сів за дубовий письмовий стіл із багатьма ящиками, єдиними меблями в маленькій кімнаті, окрім ще кількох полиць із гросбухами.
— Я до ваших послуг, сер, звичайно.
— Доктор Ґудгепс каже мені, що в день смерті комісар Синґлтон вивчав записи в бухгалтерській книзі, яку взяв у вашій конторі. І потім вона зникла.
— Вона не з-зникла, сер. Її повернули в рахівничу контору.
— Можливо, ви могли б розказати мені, що це була за книга.
Він хвилю подумав.
— Я не можу пригадати. Думаю, рахунки з лазарету. Ми ведемо облік для окремих відділів — ризниці, лазарету тощо та загальний облік — для всього монастиря.
— Очевидно, якби комісар Синґлтон узяв у вас бухгалтерські книги, ви мали б запис про це.
— Н-напевно мав би. — Він невдоволено насупився. — Але не раз він брав книги, не сказавши ні мені, ні моєму помічникові, і ми цілий день шукали те, що він узяв.
— Отже, фактичних записів про все, що він узяв, немає?
Скарбник розвів руками.
— Як це могло бути, к-коли він сам брав? Мені ж-жаль…
Я кивнув.
— Зараз усе гаразд, у конторі?
— Дякувати Богу.
Я підвівся.
— Дуже добре. Будь ласка, принесіть усі бухгалтерські книги за останні дванадцять місяців до моєї кімнати в лазареті. О, і ті з відділів також.
— Усі книги? — скарбник не мав би більш приголомшеного вигляду, якби я наказав йому зняти габіт і парадувати голим на снігу. — Це зупинило б роботу рахівничої контори…