— Лише на одну ніч. Можливо, на дві.
Здавалося, він хотів сперечатися далі, але втрутився абат Фабіан.
— Мусимо співпрацювати, Едвігу. Книги принесуть вам, як тільки їх можна буде забрати, комісаре.
— Дякую вам. Тепер, мілорде, минулої ночі я відвідав того нещасного новіція. Юного Велплея.
Абат серйозно кивнув мені.
— Так. Ми з братом Едвігом пізніше провідаємо його.
— Мені потрібно перевірити витрати на благодійність за останній місяць, — пробурмотів скарбник.
— А втім, як мій найвищий посадовець після пріора Мортимуса, ви мусите супроводжувати мене.
Він зітхнув.
— Оскільки брат Ґай подав скаргу…
— Серйозну скаргу, — додав я. — Схоже на те, що хлопець міг померти…
Абат Фабіан підняв руку.
— Будьте впевнені, я старанно розслідую цей випадок.
— Чи можу спитати, мілорде, що саме мав би зробити цей хлопець, щоб заслужити таке покарання?
Плечі абата напружились.
— Якщо чесно, комісаре Шардлейку…
— Так, будьте чесні, будь ласка…
— Хлопцеві не подобаються нові звичаї. Проповідування англійською. Він дуже відданий латинській месі та піснеспівам. Він боїться, що співати будуть англійською…
— Незвичайне занепокоєння для такої юної людини.
— Він дуже музикальний і допомагає братові Ґабріелю з його требником. Він талановитий, але має ідеї, які виходять за межі його становища. Він виступав у залі зібрань, хоча, як новіція, йому не пасувало…
— Сподіваюся, не висловлював зрадницьких ідей, як брат Джером?
— Ніхто з моїх монахів, сер, ніхто не висловлював зрадницьких ідей, — щиро сказав абат. — А брат Джером не є частиною нашої спільноти.
— Дуже добре. Тож Саймона Велплея взяли на роботу в стайню, посадили на хліб і воду. Здається надто суворим.
Абат почервонів.
— Це не єдиний його недолік.
Я на хвилю замислився.
— Ви казали, що він допомагає братові Ґабріелю. Я так розумію, брат Ґабріель приховує якусь історію?
Абат нервово засмикав рукав свого габіту.
— Саймон Велплей справді говорив на сповіді про… певні плотські пожадання. До брата Ґабріеля. Проте гріх у думках, сер, лише в думках. Брат Ґабріель навіть не знав. Він чистий, відколи в нього були… неприємності два роки тому. Пріор Мортимус уважно, дуже уважно пильнує за такими справами.
— У вас немає відповідального за новіціїв, чи не так? Занадто мало монахів.
— Кількість монахів у всіх монастирях зменшується поколіннями, починаючи з часів Великої чуми, — сказав абат тоном спокійної розважливості. — Але з відродженим релігійним життям під керівництвом короля, можливо, тепер наші монастирі оживуть, більше людей вибере монаше життя…
Я задумався, чи він справді вірить у це, чи настільки сліпий до знаків. Благальна нотка в його голосі змусила мене усвідомити, що може вірити: він справді думає, що монастирі можуть вижити. Я глянув на скарбника; він узяв зі столу папір і вивчав його, незважаючи на розмову.
— Хто знає, що принесе майбутнє? — я повернувся до дверей. — Дякую вам, превелебний абате і преподобний брате. Тепер мушу знову хоробро йти назустріч стихіям, побачити церкву… і брата Ґабріеля.
Абат із тривогою дивився, як я виходив, а скарбник уважно звіряв свої рахунки.
Коли я перетинав монастирський двір, надокучливий біль підказав мені, що потрібно сходити у вбиральню. Напередодні ввечері брат Ґабріель показав мені, де розміщувалася вбиральня: короткий шлях до неї йшов позаду лазарету через двір.
Я знову перетнув вестибюль лазарету і вийшов на подвір’я. Двір був загороджений з трьох боків, і я побачив, що невеликий струмок, захований у водопровід, протікав під невеликою лазнею, прибудованою до лазарету, і під вбиральнею, змиваючи нечистоти з обох. Мене вразила винахідливість монастирських будівничих. Небагато будинків, навіть У Лондоні, мали такі вигоди, і я іноді з тривогою задумувався, що буде, коли двадцятифутова вигрібна яма в моєму саду зрештою переповниться.
По подвір’ї, більшу частину якого розчищено від снігу, бігали, кудкудакаючи, кури. Крізь стіни примітивного хліва визирало кілька свиней. Еліс годувала їх, виливаючи через стіну в корито відро помиїв. Я підійшов до неї. Моя тілесна потреба могла трохи зачекати.
— Бачу, у вас багато обов’язків. Свині, а також хворі.
Вона відповіла шанобливо:
— Так, сер. Роботу служниці ніколи не переробити.
Я оглянув хлів, задумавшись, чи можна щось приховати під соломою і багнюкою, але, звісно, коричневі волохаті створіння усе вирили б. Вони можуть з’їсти закривавлений плащ, але не меч чи реліквію. Я виглянув на подвір’я.