— Я бачу лише курей. У вас немає півня?
Вона похитала головою.
— Ні, сер. Бідного Джонаса не стало. Це його вбили на вівтарі. Він був прекрасним птахом, його пихаті манери мене смішили.
— Так, вони кумедні створіння. Як маленькі королі, що походжають і чепуряться серед своїх підданих.
Вона всміхнулася.
— Таким він і був. Його грізні маленькі очиці дивилися на мене виклично, коли я підходила. Сердито махав крилами і кричав, але все це було напоказ. Підступіть надто близько, і він обернеться і побіжить.
На мій подив, її великі блакитні очі наповнилися слізьми, і вона схилила голову. Вочевидь у неї було добре серце, окрім того, що відважне.
— Узагалі, це осквернення церкви було мерзенним, — сказав я.
— Бідолашний Джонас. — Вона здригнулася і глибоко вдихнула.
— Скажіть мені, Еліс, коли ви помітили, що його немає?
— Того ранку, коли виявили тіло вбитого.
Я оглянув подвір’я.
— Сюди немає жодного іншого входу, окрім як із лазарету чи вбиральні?
— Ні, сер.
Я кивнув. Ще одна вказівка на те, що вбивця — мешканець монастиря і знав його планування. Спазм у животі попередив мене не затримуватися. Я неохоче вибачився і поспішив до вбиральні.
Я ніколи не заходив до монастирської вбиральні. У школі в Лічфілді побутувало багато жартів про те, що там робили монахи, але вбиральня у Скарнсі була досить звичайна. Кам’яні стіни не побілені, а сама кімната тьмяна, бо єдині вікна розташовувалися високо. Уздовж однієї стіни стояла довга лава з рядом круглих отворів, а в дальньому кінці — три приватні кабінки для старійшин. Я попрямував до них, повз двох монахів, які сиділи в спільному ряду. Одним із них був молодий монах із контори. А поруч із ним монах підвівся і незграбно вклонився мені, поправляючи габіт, перш ніж повернувся до свого сусіда.
— Ти будеш тут цілий ранок, Ательстане?
— Дай мені спокій. У мене кольки.
Я зайшов у кабінку, зачинив двері й з полегшенням сів. Закінчивши, я сидів і слухав, як далеко внизу шумить потік. І знову подумав про Еліс. Якщо монастир закриють, вона залишиться без роботи. Я задумався, що міг би зробити для неї; можливо, міг би знайти їй роботу в місті. Мені було сумно, що така жінка потрапила в таке місце, але, ймовірніше, її сім’я була бідною. Як вона засмутилася через втрату птаха. У мене була спокуса взяти її під руку і втішити. Я похитав головою, пошкодувавши про свою слабкість. І це після всього, що сказав Марку.
Щось вирвало мене з роздумів, змусило підняти голову і затримати подих. Хтось був під кабінкою, ходив тихо, але я чув кроки, шкіряну підошву на камені. Моє серце застугоніло, і тепер я зрадів тому відчуттю небезпеки, яке віддаляло мене від дверей. Я підв’язав штани і тихо піднявся, потягнувши руку до кинджала. Тоді нахилився і притулився вухом до дверей. Дихання чулося з іншого боку; хтось стояв біля самих дверей.
Я прикусив губу. Того молодого монаха, мабуть, уже не було; я міг бути один у вбиральні, за винятком чоловіка за дверима. Зізнаюся, думка про те, що вбивця Синґлтона, можливо, чекає на мене, як він чекав на нього, нервувала мене.
Двері кабінки відчинялися назовні. Надзвичайно обережно я відсунув засув назад, а потім відступив і відчинив двері з усією силою. Ззовні почувся зляканий крик, коли двері відчинилися і з’явився брат Ательстан. Він відскочив назад і стояв, махаючи руками в повітрі, щоб утримати рівновагу. Зітхнувши з полегшенням, я побачив, що його руки порожні. Коли я наблизився до брата з високо піднятим кинджалом, його очі розширилися, наче блюдця.
— Що ви робили? — різко спитав я. — Ви були за дверима! — він хапнув ротом повітря, його великий кадик зарухався вгору-вниз. — Я не хотів заподіяти вам нічого поганого, сер! Я збирався постукати, клянусь!
Хлопець був білий, як простирадло. Я опустив зброю.
— Навіщо? Що вам треба?
Він тривожно глянув у бік дверей до дорміторію.
— Мені потрібно поговорити з вами без свідків, сер. Коли я побачив, що ви увійшли, то дочекався, коли ми залишимося наодинці.
— У чому річ?
— Не тут, будь ласка, — сказав він настирливо. — Тут нам можуть заважати. Будь ласка, сер, чи можете невдовзі зустрітися зі мною у броварні? Це поруч із конюшнею. Сьогодні вранці там нікого немає.
Я уважно роздивлявся його. Здавалося, він от-от знепритомніє.
— Дуже добре. Але я приведу свого помічника.
— Так, сер, звісно… — брат Ательстан замовк, коли біля дверей з’явився повненький брат Г’ю.