Біля хресної перегородки я зупинився і підвів очі. Мій подих, усе ще туманний, бо в церкві було ледь тепліше, ніж надворі, танув у жовтуватому повітрі. По обидва боки сходи, приставлені до стіни, вели до верхньої частини перегородки. На цьому рівні, як я побачив, вузький парапет із поручнями йшов уздовж цілої церкви. Над парапетом стіни поступово вигиналися всередину, до високого склепіння. Ліворуч я помітив велику вологу тріщину, що тягнулася від даху майже до рівня землі. І згадав, що норманські церкви й собори насправді не були такими міцними будівлями, якими здавалися; стіни могли бути завтовшки двадцять футів, але між дорогими кам’яними блоками, з яких складалися внутрішні та зовнішні стіни, зазвичай був засипаний щебінь.
Там, де тріщина збігала по стіні, на кам’яних блоках фарба вицвіла, а на підлозі внизу лежала купка штукатурки. Я побачив, що над парапетом, у нішах, встановлено ряд статуй; вони зображали ту саму фігуру святого Доната, схиленого над мертвим, яка була на монастирській печатці.
Тріщина проходила через одну з ніш, статую зняли, і вона, вицвіла, лежала на парапеті. Поруч було облаштоване надзвичайне плетіння зі шківів і канатів; мотузки були прикріплені до стіни за парапетом і тягнулися через порожнечу, а потім зникали вгорі, у темряві дзвіниці, де, імовірно, кріпилися на іншому кінці.
На мотузках звисав дерев’яний кошик, достатньо великий, щоб умістити двох чоловіків. Мабуть, плетіння давало змогу переміщати кошик усередину і назовні та зняти статую. Це було геніальне пристосування, але небезпечне; для належного ремонту, безсумнівно, потрібне риштування. Проте скарбник мав рацію, сказавши, що пристойний ремонт буде надзвичайно дорогий. В іншому разі, поки мороз і вода робитимуть свою справу, тріщина тільки розширюватиметься, урешті-решт загрожуючи всій конструкції. Страшно було уявити, що станеться, коли велика будівля обвалиться на людей.
За винятком шарудіння молитов із бічних каплиць, у церкві було тихо. Тоді я вловив слабкий шепіт голосів і пішов на звук до того місця, де були відчинені маленькі двері, а всередині миготіли свічки. Я впізнав глибокий голос брата Ґабріеля.
— Я маю повне право запитувати про нього, — сказав він сердито.
— Якщо ви постійно вештатиметеся біля лазарету, знову почнуться розмови, — відповів настоятель своїм різким голосом.
За мить він вийшов через двері, його червоне обличчя скам’яніло. Пріор трохи здригнувся, побачивши мене.
— Я шукаю ключара. Тож подумав, що він може показати мені церкву.
Пріор кивнув на відчинені двері.
— Брат Ґабріель там, сер. Він зрадіє, що його піднімуть з-за столу в такий мороз. Доброго ранку.
Він швидко вклонився і пішов далі, а його кроки голосно відлунювали.
Ключар сидів за столом, закиданим нотами, у маленькому, заповненому книжками кабінеті. Статуя Богородиці з відбитим носом була криво притулена до стіни, що надавало пронизливо холодній кімнаті без вікон гнітючого вигляду. Брат Ґабріель сидів за столом, накинувши теплий плащ на чорний габіт. Його зморщене обличчя виражало стурбованість; у певному сенсі це було сильне обличчя, довге й кістляве, але кутики рота сумно опущені, а під очима обвисли мішки. Побачивши мене, він підвівся і силувано всміхнувся.
— Комісаре. Мілорде Шардлейку. Чим можу вам допомогти?
— Я подумав, що ви можете показати мені церкву, брате ключарю, і місце осквернення.
— Якщо бажаєте, сер.
Він сказав неохоче, проте встав і повів мене назад до церкви.
— Ви відповідальний за музику, брате, не лише за утримання церкви в належному стані?
— Так, і за нашу бібліотеку. Її також можу вам показати, якщо бажаєте.
— Дякую. Як я розумію, новіцій Велплей допомагав вам із музикою.
— До того, як його відрядили мерзнути в конюшню, — з гіркотою сказав брат Ґабріель. Опанувавши себе, він продовжив м’якшим тоном. — Він дуже талановитий, хоча й надто запальний. — Він схвильовано глянув на мене. — Вибачте, але ви зупинилися в лазареті. Чи знаєте, як Саймон почувається?
— Брат Ґай вважає, що він обов’язково одужає.
— Дякувати Богу. Бідолашний хлопчина. — Він перехрестився.
Показуючи мені церкву, він трохи повеселішав, жваво розповідав про історію тієї чи іншої статуї, архітектуру будівлі та майстерність виготовлення вітражів. Здавалося, він знайшов прихисток від своїх тривог у словах; йому не спало на думку, що, як реформатор, я можу не схвалювати того, що він мені показує. Моє враження про нього як наївної, нетутешньої людини справдилося. Проте такі люди могли бути фанатиками, і я знову звернув увагу, що це був чоловік високий на зріст, міцної статури. Він мав довгі ніжні пальці, але й товсті міцні зап’ястя, які легко могли орудувати мечем.