Я повернувся до хорів, де опустився на одну з лав, запрошуючи брата Ґабріеля сісти поруч.
— Коли ви побачили цю наругу, брате ключарю, що ви зробили?
— Я сказав, що треба привести пріора. Проте саме тоді двері розчинилися, один монах забіг до нас і повідомив, що комісара знайшли вбитого. Ми всі разом вийшли з церкви.
— І побачили, що реліквія зникла?
— Ні. Це сталося згодом. Близько одинадцятої я пройшов повз нішу і побачив, що вона порожня. Але це, мабуть, було зроблено одночасно.
— Можливо. Тепер ви теж зайшли з нічних сходів, що з’єднують корпус монахів із церквою. Ці двері завжди замкнуті?
— Звичайно. Я їх відімкнув.
— Отже, той, хто осквернив церкву, мусив увійти через головні двері, які не є замкнені?
— Так. Наше правило таке, що служки та відвідувачі, а також монахи можуть входити до церкви коли забажають.
— А ви прийшли відразу після п’ятої. Ви впевнені?
— Я дотримуюся цього розпорядку останні вісім років.
— Отже, зловмисник працював у напівтемряві, розливав кров птаха і — ймовірно — викрадав реліквію. І осквернення, і вбивство Синґлтона скоєні між чверть по четвертій, коли Баґґе зустрів комісара, і п’ятою, коли ви увійшли до церкви. Хоч хто це був, він працював швидко. Це може означати, що він знав планування церкви.
Ключар кинув на мене гострий погляд.
— Так. Можливо.
— А містяни не відвідують меси в монастирських церквах. Коли сторонні люди приходять на великі свята або помолитися до мощей, їх не пускають за межі хресної перегородки?
— Ні. Лише монахи можуть заходити на хори і перед вівтарем.
— Отже, тільки монах знав би ці розпорядки і планування церкви. Або служка, який тут працював, — як той чоловік, що блукає церквою, запалюючи свічки.
Він серйозно глянув на мене.
— Джефрі Волтерсу сімдесят років, і він глухий. Усі служителі церкви працюють тут уже багато років. Я їх добре знаю і не можу уявити, щоб хтось із них був на таке здатний.
— Значить, залишається хтось із монахів. Абат Фабіан і ваш друг, скарбник, наполягають, що це скоїв чужинець. Я змушений не погодитись.
— Думаю, що припущення про чужинця має підстави, — сказав він нерішуче.
— Продовжуйте.
— Цієї осені, встаючи вранці, я інколи бачив на болоті вогники; вікно моєї кімнати виходить на саме болото. Думаю, знову запрацювали контрабандисти.
— Абат говорив про контрабандистів. Але в мене склалося враження, що болото небезпечне.
— Ви маєте рацію. Проте є стежки, відомі контрабандистам, що ведуть через острівець твердого ґрунту, де стоять руїни церкви засновників, до річки. Човни можна завантажити контрабандною вовною до Франції. Абат час від часу скаржиться до міської влади, однак їм це не цікаво. Деякі чиновники, безперечно, отримують прибуток від торгівлі.
— Отже, хтось, хто знав ці стежки, тієї ночі міг увійти та вийти з монастиря?
— Можливо. Там стіна в поганому стані.
— Чи сказали ви абатові про те, що бачили вогники?
— Ні. Як я вже говорив, він махнув рукою на скарги. Я був надто зболений, щоб мислити ясно, але тепер… — на його обличчі з’явилося нетерпіння. — Можливо, це все пояснює. Ці люди — злочинці, і один гріх породжує інший, навіть богохульство…
— Звичайно, спільноту влаштувало б перекласти провину на когось іншого.
Він повернувся до мене, обличчя застигле.
— Комісаре Шардлейку, можливо, ви сприймаєте наші молитви, нашу відданість мощам святих за безглузді церемонії, які виконують люди, звиклі до легкого життя, доки світ за межами стогне і страждає.
Я схилив голову, не виявляючи свого ставлення.
Він заговорив із несподіваною напруженістю.
— Наше життя в молитві й поклонінні — це спроба наблизитися до Христа, до його Світла, і віддалитися від цього гріховного світу. Кожна молитва, кожна меса — це намагання підійти ближче до нього, кожна статуя, ритуал і кусничок вітража — це нагадування про славу Христа, відволікання від світового зла.
— Розумію, що ви в це вірите, брате.
— Я знаю, що нам жити легше, ніж належить, наш зручний одяг і їжа — це не те, що задумував святий Бенедикт. Але наша мета не змінилася.
— Прагнути єднання з Богом?
Він обернувся, пильно дивлячись на мене.
— Це не легко. Люди, які кажуть, що це легко, помиляються. Грішне людство одержиме злими поривами, насадженими Дияволом. Не думайте, що монахи невразливі, сер. Іноді я думаю, що більше ми прагнемо наблизитися до Бога, то більше Диявол спокушає наш розум злом. І сильніше ми змушені боротися з ним.