— Але чи можуть усі його зрозуміти? — жваво запитав він. — І без ілюстрацій і мистецтва, які розпалювали б наше благоговіння і пошану?
Він узяв із полиць старий фоліант і розгорнув його, закашлявшись від пилюки. Маленькі мальовані створіння пустотливо танцювали поміж рядків грецького тексту.
— Вважається, що це копія втраченого твору Арістотеля «Про комедію», — сказав він. — Підробка, звісно, італійська, з тринадцятого століття, але красива, одначе.
Він згорнув книгу, повернувшись до величезного тому, що стояв на одній полиці з кількома сувоями планів. Брат Ґабріель витягнув їх, і я взяв один, щоб допомогти йому. Я був здивований, коли він вихопив його в мене.
— Ні! Не чіпайте!
Я здивовано підвів брови. Його обличчя почервоніло.
— Вибачте… я… я не хотів, щоб ви забруднили свій одяг, сер.
— Що це таке?
— Старі плани нашого монастиря. Каменяр іноді заглядає в них.
Брат Ґабріель витягнув книгу, що лежала під ними. Вона була така велика, що він ледве переніс її до столу. Він обережно перегорнув сторінки.
— Це ілюстрована історія реліквій монастиря, укладена двісті років тому.
У книзі містилися кольорові зображення статуй, які я побачив у церкві, та інші предмети, як-от катедра в трапезній, під кожним малюнком підписані розміри і подані коментарі латиною. У середині книги, на розвороті, була зображена велика квадратна кольорова скринька з коштовностями. Під скляною кришкою, на пурпуровій подушці, лежав шматок темного дерева. Людська рука була прибита до нього цвяхом із широкою голівкою; висохла й прадавня, але видно кожне волокно і сухожилля. За розмірами коробка була завширшки два фути і завглибшки фут.
— А оце смарагди, — сказав я. — Вони великі. Скриньку могли викрасти заради коштовностей і золота?
— Так. Хоча будь-який християнин, таке вчинивши, погубив би свою безсмертну душу.
— Я завжди думав, що в розбійників, розп’ятих із Христом, були прив’язані руки до хреста, а не прибиті, щоб у такий спосіб подовжити їхні страждання. Таке зображають на релігійних картинах.
Він зітхнув.
— Насправді ніхто не знає. Згідно з Євангелієм, наш Господь помер першим, але перед тим його катували.
— Оманлива сила картин і статуй, — сказав я. — І тут є парадокс, чи не так?
— Що ви маєте на увазі, сер?
— Ця рука належала розбійникові. Тепер реліквія, за право подивитися на яку люди платили, доки це не заборонили як лихварство, викрадена.
— Можливо, і парадокс, — тихо відповів брат Ґабріель, — але для нас — трагедія.
— Чи міг би один чоловік нести скриньку?
— Двоє чоловіків несуть її під час пасхальної процесії. Сильний чоловік, мабуть, зміг би понести, проте не далеко.
— Можливо, до болота?
Він кивнув.
— Можливо.
— Тоді я думаю, що настав час глянути на болото, якщо ви покажете мені дорогу.
— Звичайно. У задній стіні є ворота.
— Дякую, брате Ґабріелю. Ваша бібліотека вражає.
Він вивів мене на вулицю і показав на кладовище.
— Ідіть стежкою, повз фруктовий сад і ставок, і побачите ворота. Сніг буде глибокий.
— Я маю калоші. Ну, ми з вами обов’язково побачимося за вечерею. Тоді ви зможете знову зустрітися з моїм молодим помічником.
Я лукаво всміхнувся. Ключар почервонів і опустив голову.
— Ах… так, справді.
— Ну, брате, дякую за вашу допомогу і вашу щирість. Гарного дня.
Я кивнув і вийшов. А коли озирнувся, він повільно йшов назад до церкви, схиливши голову.
Розділ дванадцятий
Я пройшов повз майстерні та через маленьку хвіртку повернув на мирське кладовище. Удень воно здавалося меншим. Надгробки місцевих мешканців, які заплатили за місце, або відвідувачів, які померли в стінах монастиря, лежали наполовину притрушені снігом. Були ще три великі кам’яні сімейні гробниці, подібні до склепу Фіцх’ю, який ми оглянули напередодні ввечері. У дальньому кінці ряди фруктових дерев здіймали до неба оголене гілля.
Ці склепи, подумав я, були б гарними сховками. Тож побрів до найближчого, відчіпляючи від пояса зв’язку абатових ключів. Холодними, задубілими пальцями я перебирав ключі, доки не знайшов потрібного.
Я відкривав кожен склеп по черзі, але серед білих мармурових гробниць не знайшов нічого прихованого. Кам’яні підлоги вкривала пилюка, і не виникало сумнівів, що впродовж багатьох років тут не було жодного відвідувача. Один склеп належав видатній родині Гастінгсів, чиє прізвище я запам’ятав як ще один родовід, знищений під час громадянських воєн. І все-таки тих, хто похований тут, будуть пам’ятати, думав я, згадавши про монахів, які служили приватні меси; пам’ятати, як імена, які щодня запам’ятовуються і виспівуються у порожній простір. Я похитав головою і пішов до саду, де на голих деревах каркали голодні ворони; шкутильгаючи поміж надгробків, радів, що маю ціпок.