Хвіртка привела мене до саду, і я прокладав собі шлях між засніженими деревами. Довкола панували спокій і тиша. Тут, просто неба, я відчув, що нарешті можу спокійно подумати.
Було дивно знову опинитися в монастирі після стількох років. Навчаючись у Лічфілді, я був звичайним хлопчиком-калікою, на якого не звертали уваги. Тут, у монастирі, я мав владу комісара лорда Кромвеля, владу, якої не мав жодний сторонній. Але зараз, як і тоді, почувався самотнім, оточеним неприязню. Ще однією відмінністю був їхній страх переді мною, однак я намагався не зловживати своєю владою, бо коли люди налякані, вони закриваються, як молюски.
Розмова з братом Ґабріелем засмутила мене. Він жив минулим, у світі розмальованих книг, старовинних співів, гіпсових статуй. Я здогадувався, що це був світ, у якому він шукав притулку від постійних спокус. Я пригадав його страдницький вираз обличчя, коли розпитував про життя. Упродовж своєї кар’єри стикався з багатьма людьми — запеклими брехунами і слизькими шахраями, яких, зізнаюся, було приємно допитувати, спостерігаючи, як їхні обличчя осуваються, а в очах з’являється розгубленість, коли вони зловлені на брехні. Але діймати огидними гріхами такого чоловіка, як брат Ґабріель, який мав вразливу гідність, яку дуже легко підірвати, — це не давало мені відчуття задоволення. Зрештою, я добре знав, що таке — бути зневаженим аутсайдером.
Я згадав, як інколи насмішки інших дітей, коли не міг грати в їхні ігри, змушували благати батька забрати мене з катедральної школи і навчати вдома. Він відповів, що якщо мені дозволять віддалитися від світу, я ніколи не повернуся назад. Батько був суворим чоловіком, не схильним до співчуття, і тим паче після смерті моєї матері, коли мені виповнилося десять. Можливо, він мав рацію, але того ранку я подумав: хіба мені краще, що світський успіх привів мене в монастир. Здавалося, це не принесло нічого, крім поганих спогадів.
Я пройшов повз низку голубників, за якими виднілося велике озеро, оточене очеретом. Це був став, викопаний для утримання та розведення риби. Маленький струмок впадав у нього, а потім протікав через невелику канаву під задньою стіною. Неподалік були важкі дерев’яні ворота. Монастирі, як пригадував, завжди будували біля струмка, щоб легко змивати відходи. Засновники монастиря зналися на водопровідній справі; ймовірно, було якось влаштоване відведення стічних вод, щоб не забруднювати ставок для риби. Я стояв і дивився на пейзаж, спираючись на свій ціпок, докоряючи собі за похмурі думки. Я тут, щоб розслідувати вбивство, а не оплакувати минулі страждання.
Я дещо з’ясував, проте навряд чи достатньо. Мені здавалося малоймовірним, що цей злочин скоїла стороння особа. І хоч п’ятеро вищих посадовців знали про мету приїзду Синґлтона, я не зауважив, аби хтось із них був такий охоплений дикою ненавистю, щоб убити комісара і поставити майбутнє монастиря Святого Доната під ще більшу загрозу. Однак їх усіх було важко розгадати, і принаймні в Ґабріеля відчувалося щось страдницьке і відчайдушне.
Я обдумав припущення про те, що Синґлтона вбили, тому що він розвідав щось про одного з монахів. Припущення здавалося вірогідним, та я не міг його зіставити з драматичним способом убивства. Я зітхнув. Не виключено, що мені, зрештою, доведеться опитати кожного монаха або служку в монастирі, і моє серце стиснулося від думки, скільки часу це може забрати. Що швидше виберуся з цього жалюгідного і небезпечного місця, то щасливішим буду; і лорду Кромвелю потрібен результат. Але, як казав Марк, я міг робити лише те, що здужаю. Тож мушу наполегливо розслідувати справу, як це звично для юристів. А найперше треба перевірити, чи можуть сторонні пробратися в монастир із цього болота.
— Усі обставини, — буркнув я, прокладаючи дорогу по снігу. — Усі обставини.
Я дійшов до ставка і зазирнув у нього. Його вкривала тонка кірка льоду, але сонце піднялося вже майже над головою, і я розгледів тьмяні силуети великих коропів, що мерехтіли в порослій очеретом воді.
Коли я випростався, мій погляд привернуло щось інше — ледь помітний жовтуватий відблиск унизу. Здивований, знову нахилився. Спочатку не міг нічого розгледіти серед очерету і подумав, що це гра світла, та потім знову побачив відблиск. Я опустився на коліна і зазирнув углиб, незважаючи на те, що долоні обпік холодний сніг. Там щось лежало, жовта пляма на дні. Зникла скринька була із золота, і багато дорогих мечів мають позолочені рукоятки. Безперечно, варто було дослідити. Я затремтів. Зараз не хотів лізти в ті крижані глибини, але пізніше повернуся з Марком. Я підвівся, струсив з одягу сніг, потім підібрав плащ і попрямував до воріт.