— Дуже добре. — Я схопився за кут його столу; мої ноги почали нестримно тремтіти. — Ми зачекаємо на вашій кухні.
Еліс повела нас із Марком назад до кімнати, де ми раніше снідали.
— З вами все гаразд, сер? — запитав Марк із тривогою. — Ви тремтите.
— Так-так.
— У мене є настоянка з трав, яка розслаблює тіло в моменти потрясінь, — сказала Еліс. — Валеріана й аконіт. Можу трохи підігріти, якщо бажаєте, сер.
— Дякую.
Вона залишалася спокійною, але на її щоках був дивний, майже синюшний блиск. Я змусив себе всміхнутися.
— Я бачив, що ця сцена вас також зачепила. Можна зрозуміти. Стало страшно, що сам Диявол вселився у це бідолашне створіння.
Мене здивував гнів, який спалахнув на її обличчі.
— Я не боюся Диявола, сер, хіба що таких людських монстрів, які мучили того бідолашного хлопчика. Його життя було знищене, заледве почавшись, і таке ми завжди будемо оплакувати. — Вона замовкла, зрозумівши, що зайшла задалеко як для служниці. — Я принесу настоянку, — швидко сказала вона і вибігла з кімнати.
Я здивовано підвів брови до Марка.
— Відверта.
— У неї важке життя.
Я торкнувся свого траурного персня.
— Таке життя в багатьох у цій долині сліз.
Я глянув на нього. Він закохався, подумав я.
— Я поговорив із нею, як ви просили.
— Розкажи мені, — сказав я підбадьорливо.
Мені потрібно було відволіктися від думок про нещодавню подію.
— Вона прожила тут півтора року. Родом зі Скарнсі. Її батько помер молодим, а виховувала мати, знахарка, яка вміла лікувати травами.
— Так ось де вона здобула свої знання.
— Вона мала вийти заміж, але її коханий загинув унаслідок нещасного випадку, рубаючи ліс. Роботи в місті мало, проте вона знайшла місце помічниці аптекаря в Ешері, якого знала її мати.
— Отже, вона подорожувала. Я так і думав, що вона не сільська миша.
— Вона добре знає довколишню місцевість. Я говорив із нею про те болото. Вона каже, що є стежки, якщо знати, де їх шукати. Я запитав, чи вона покаже їх нам, і Еліс відповіла, що може показати.
— Було б корисно. — Я переповів йому слова брата Ґабріеля про контрабандистів, про те, як сам туди ходив і оступився. Показав заболочену ногу. — Якщо там і є стежки, провіднику все-таки треба бути обережним. Божі рани, сьогодні день потрясінь.
Моя рука, що лежала на столі, тремтіла; я, здається, не міг цього зупинити. Марк також був ще блідий. На мить запала тиша, тиша, яку я раптом відчайдушно захотів заповнити.
— Напевно, ви мали довгу розмову. Як Еліс тут опинилася?
— Аптекар помер, він був старий. Після цього Еліс повернулася до Скарнсі, та незабаром померла її мати. Їхній будинок стояв на орендованій землі, і землевласник забрав його. Вона залишилася сама. Не знала, що робити, потім хтось сказав їй, що в лазареті шукають помічника. Ніхто в місті не хотів працювати на лікаря, — його називають чорним гобліном, — але в неї не було вибору.
— У мене таке враження, що вона не в захваті від наших святих братів.
— Вона казала, що деякі з них — розпусні, вічно підкрадаються і намагаються торкнутися її. Вона тут єдина молода жінка. Сам пріор також приставав, очевидно.
Я здивовано підвів брови.
— Божі рани, вона справді була відверта з тобою.
— Вона сердита, сер. Пріор надокучав їй, тільки-но вона прийшла.
— Так, я помітив, що вона не терпить його. Ой, лицемірний чоловік: карає за чужі гріхи, а сам волочиться за служницями. Абат знає про це?
— Вона розповіла братові Ґаю, і той наказав пріору припинити. Абат рідко втручається; він підтримує жорстку дисципліну пріора і дозволяє йому діяти на власний розсуд. Очевидно, усі монахи бояться його, а ті, кого раніше застукали на содомії, надто нажахані, щоб піддаватися своїм низьким бажанням.
— І ми побачили, до чого призводить така дисципліна.
Марк провів рукою по чолі.
— Так, побачили, — похмуро погодився він.
Я на хвилю задумався.
— Нелояльно з боку Еліс так говорити з помічником комісара. Чи вона підтримує Реформу?
— Я так не думаю. Проте вона не бачить потреби зберігати таємниці тих, хто їй докучав. У неї сильні почуття, сер, але добрі. Вона не зловмисниця. Вона тепло відгукувалася про брата Ґая. Він багато чого навчив її і захистив від тих, хто її мучив. І вона любить безневинних старих, за якими доглядає.
Я вдумливо глянув на нього.
— Не прив’язуйся до дівчини, — тихо сказав я. — Лорд Кромвель хоче здати цей монастир, і ми можемо знову позбавити її дому і прихистку.