Я хвилю подумав.
— Учора ввечері Саймон почав мені щось розповідати. За його словами, смерть комісара Синґлтона була не першою. Я мав намір розпитати його сьогодні, коли він прокинеться. — Я кинув на брата гострий погляд. — Ви або Еліс розповідали комусь те, що він сказав?
— Я — ні, Еліс також мовчала. Але він міг марити перед іншими відвідувачами.
— Один з яких вирішив, що йому треба стулити рота.
Він прикусив губу і важко кивнув.
— Бідна дитина, — сказав я. — А я думав лише про те, що він глузував із мене.
— Ми часто уявляємо те, що не є реальністю.
— І тут — найменше, ніж деінде. Скажіть, брате, чому ви спочатку розповіли мені, а не пішли прямо до абата?
Він кинув на мене похмурий погляд.
— Тому що абат був серед його відвідувачів. Ви маєте повноваження, комісаре Шардлейку, і я вірю, що ви шукаєте правду, попри всі мої підозри, що наші погляди щодо питань релігії можуть не збігатися.
Я кивнув.
— Поки що наказую вам зберігати в таємниці те, що ви мені розповіли. Я мушу добре подумати, як діяти далі.
Я глянув на брата Ґая, щоб пересвідчитись, як він сприймає мої накази, але він тільки втомлено кивнув. А тоді подивився на мої забрьохані болотом ноги.
— Ви десь упали? — запитав він.
— У болото. Мені вдалося вибратися самотужки.
— Там дуже непевний ґрунт.
— Я думаю, що тут ніде немає безпечного ґрунту під моїми ногами. Ходімо досередини, бо підхопимо гарячку. — Я попрямував до дверей. — Дивно, що мій безпідставний страх, що він глузує з мене, наштовхнули вас на це відкриття.
— Принаймні тепер пріор Мортимус не може з певністю казати, що Саймон у пеклі.
— Так. Гадаю, це його розчарує.
Якщо він не вбивця, подумав я, тоді він уже знає. І стиснув зуби. Якби минулої ночі я не дозволив Еліс та брату Ґаю відрадити мене від розмови із Саймоном, то міг би не лише вислухати всю його історію, не лише вийти на вбивцю, але й Саймон був би ще живий. Тепер мені треба розслідувати два вбивства. І якщо те, що бідний новіцій пробурмотів у своєму маренні, було правдою, і Синґлтон справді не був першою жертвою, то їх було троє.
Розділ чотирнадцятий
Того дня я сподівався навідатися в Скарнсі, однак тепер було надто пізно. В останньому сяйві заходу сонця я знову втомлено побрів через двір до будинку абата, щоб поговорити з Ґудгепсом. Старий клірик знов-таки пиячив сам у кімнаті. Я не сказав йому, що новіція Велплея вбили, а лише те, що він був дуже хворий. Ґудгепс здавався байдужим. Я запитав його, що він знає про бухгалтерську книгу, яку Синґлтон вивчав перед смертю. Синґлтон, за його словами, повідомив тільки те, що отримав нову книгу в конторі, яка, як він сподівався, буде корисною. Старий пробурмотів непривітним тоном, що Робін Синґлтон був надто потаємний, а до нього звертався лише тоді, коли треба було поритися в книгах. Я залишив його на самоті з вином.
Здійнявся холодний, пронизливий вітер, прорізаючи мене, мов лезо, коли я повертався до лазарету. Знову пролунали гучні дзвони, закликаючи на вечірню, і я мимоволі подумав, що кожен, хто міг володіти інформацією, був у небезпеці: старий Ґудгепс, чи Марк, чи я. Убивство Велплея скоєно холодною і безжальною рукою і могло б залишитися нерозкритим, якби я не навів брата Ґая на думку про беладону, сказавши про дивні пози і жести Саймона. Можливо, ми маємо справу з фанатиком, але не з кимось, керованим імпульсом. А що, коли він планує покласти отруту в мою тарілку або думає, як би знести мені голову з плечей, як це він зробив із Синґлтоном? Я здригнувся і щільніше обгорнув плащ довкола шиї.
На підлозі нашої кімнати купками лежали книги. Марк сидів, втупившись у вогонь. Він ще не запалив свічки, але багаття кидало мерехтливе сяйво на його стривожене обличчя. Я сів навпроти нього; нагода відігріти мої бідні кістки біля теплого вогнища втішила мене.
— Марку, — сказав я, — маємо нову таємницю. — І переказав йому почуте від брата Ґая. — Я все життя розгадую таємниці, однак тут вони, здається, множаться і стають дедалі жахливішими. — Я провів рукою по чолі. — І я звинувачую себе у смерті цього хлопчика. Якби вчора ввечері я натиснув на нього. А там, у лазареті, коли він вигинав своє збідоване тіло і розмахував руками, я подумав лише про те, що він, напевно, перекривлює мене. — Я похмуро дивився поперед себе, на мить охоплений почуттям провини.
— Ви не могли знати, що станеться, сер, — нерішуче сказав Марк.