— Можливо, комісар Синґлтон думав, що знайшов щось, а насправді помилився?
— Ні. Я так не думаю. З того, що сказала Еліс, його звинувачення були конкретними, він сказав, що книга пролила нове світло на річні рахунки. — Я крикнув і вдарив кулаком собі в долоню. — Де мій розум? А якщо в нього не одна книга з синьою палітуркою? Можливо, це не та книга!
— Зараз ми могли б повернутися і перевернути контору догори дном.
— Ні. Я виснажений. Завтра. А зараз відпочиньмо, день буде важкий. Треба пережити похорон Синґлтона, а потім вирушимо в Скарнсі на зустріч із суддею Копінґером. Я також хочу поговорити з Джеромом. І треба дослідити рибний став.
Марк застогнав.
— Направду, немає спокою для емісарів лорда Кромвеля. Принаймні через надмірну зайнятість не матимемо часу на переляк.
— Якщо пощастить. А зараз я йду спати. Помолися за наш завтрашній поступ у розслідуванні.
Наступного дня ми прокинулися рано, якраз на світанку. Я підвівся, підійшов до вікна і зішкріб іній із шибки. Сонце, що сходило, кидало рожеві промені на сніг. Це була красива, але стерильна сцена.
— Жодних ознак відлиги.
Я обернувся і побачив Марка, який без сорочки і з черевиками в руці стоїть біля багаття і здивовано роззирається по кімнаті. Він підняв руку.
— Що це було? Я щось почув.
— Я нічого не чув.
— Наче кроки. Я справді їх чув.
Насупившись, Марк різко розчахнув двері. Там нікого не було. Я знову сів на ліжко; того ранку моя спина була жорсткою і боліла.
— Ти щось собі уявив. Це монастир тебе виводить з рівноваги. І не стій напівголим. Світ не хоче бачити твій живіт, хоч який плоский.
— Сер, я таки почув якийсь шум. Мені здалося, що то за дверима.
Він трохи подумав, а потім підійшов до буфета, який слугував для зберігання одягу. Відчинив дверцята, проте всередині був лише пил і мишачий послід. Я оглянув його згори донизу, позаздривши грі гладких симетричних м’язів на його спині.
— Тільки миші, — сказав я. — Ходімо.
Коли ми сиділи за сніданком, до нас завітав абат, рум’янощокий і закутаний у хутро від холоду. Його супроводжував доктор Ґудгепс, який нервово зиркав червоними очима на лікаря, а з кінчика носа звисала крапля вологи.
— У мене є сумні новини, — помпезно почав абат Фабіан. — Ми мусимо відкласти поховання покійного комісара.
— Чому?
— Служки не змогли викопати достатньо глибокої могили. Земля тверда, як залізо, і тепер їм треба викопати могилу для бідного Саймона на монашому кладовищі. Сьогодні цілий день працюватимуть, щоб закінчити. Тоді завтра ми зможемо провести обидва похорони.
— Немає на те ради. Чи відбудуться похорони разом?
Він помовчав.
— Оскільки Саймон був новіцієм, мусить бути окрема церемонія. Це не суперечить приписам…
— Я не маю заперечень.
— Мені цікаво, сер, як просувається ваше розслідування. Боюся, скарбнику справді потрібно, щоб йому якнайшвидше повернули книги…
— Йому доведеться почекати, я ще не закінчив. А сьогодні вранці йду до міста на зустріч із мировим суддею.
Він бундючно кивнув.
— Добре. Я впевнений, комісаре, що вбивця бідолашного комісара Синґлтона буде знайдений у місті, серед контрабандистів і злочинців.
— Коли повернуся, я хотів би поговорити з братом Джеромом. Де він? Я давно не бачив його усміхненого обличчя.
— Усамітнений, як покарання за свою поведінку. Мушу вас попередити, комісаре, якщо ви з ним говоритимете, то нічого, крім нових образ, не почуєте. Він не контрольований.
— Я можу зробити поправку на божевілля. Зустрінуся з ним, коли повернуся зі Скарнсі.
— На конях вам буде важко туди дістатися. Учорашній вітер наніс великі снігові замети. Один із наших возів був змушений повернути назад, коні не впоралися.
— Тоді ми підемо пішки.
— І це теж буде важко. Я намагався сказати доктору Ґудгепсу…
Старий чоловік заговорив.
— Сер, я прийшов запитати, чи можна мені завтра, після похорону, повернутися додому? Напевно, я тут більше не потрібен? Якщо доберуся до міста, я міг би знайти місце в кареті, а як ні, то не проти залишитися в заїжджому дворі, доки не розтане сніг.
Я кивнув.
— Дуже добре, докторе Ґудгепсе. Але, боюся, вам доведеться почекати в Скарнсі, доки не зміниться погода.
— Я не проти, сер, дякую!
Старий засяяв, кивнув головою так, що крапля з носа впала йому на підборіддя.
— Повертайтеся в Кембридж. Нікому не розповідайте про те, що тут сталося.