— За словами одного з монахів, нещодавно там щось відбувалося. Абат припустив, що саме контрабандисти могли пробратися в монастир і вбити Синґлтона.
— Він намагається відвернути увагу, сер. Контрабандою займаються тут віддавна, готове полотно перевозять через болото і переправляють до Франції рибальськими човнами. Але навіщо комусь із цих людей вбивати королівського комісара? У нього не було завдання розслідувати контрабанду. Хіба ні?
Я помітив раптовий стурбований погляд у його очах.
— Справді, не було. І в мене теж не було, якщо тільки ці дії не стосуються смерті комісара Синґлтона. На мою думку, вбивцю треба шукати в монастирі.
Він мало не зітхнув із полегшенням.
— Якби землевласникам дозволили обгороджувати більше земель для овець, місто отримало б більше прибутку і люди не займалися б контрабандою. Занадто багато дрібних фермерів вдаються до ткацтва.
— Якщо відкинути контрабанду, чи є місто назагал лояльним? Немає клопоту із затятими сектантами, наприклад, або чародіями? Ви знаєте, що монастир був осквернений?
Він похитав головою.
— Немає доказів. Я знав би, у мене є п’ять платних інформаторів. Багатьом людям не подобаються нові порядки, та вони не протестують. Найбільше нарікання спричинило скасування днів святих, але тільки тому, що то були празники. І я також ніколи не чув про чорну магію.
— Немає фанатичних проповідників? Нікого, хто б відчитав у Біблії якесь таємниче пророцтво, яке лише він може виконати?
— Як ті німецькі анабаптисти, які хотіли вбивати багатих і все майно зробити спільним? Їх треба спалити. Але тут нікого такого немає. Минулого року був безумний підмайстер коваля, який проповідував, що настав Судний день, проте ми надягнули на нього колодки, і так позбулися його. Тепер він у в’язниці, де йому й місце. Читання проповідей англійською — це одне, та якщо дозволити читати Біблію тупим слугам і селянам, Англія наповниться заколотниками.
Я здивовано підвів брову.
— Ви належите до тих, хто вважає, що лише глави сімей можуть читати Біблію?
— Про це можна багато розмірковувати, сер.
— Ну, папісти нікому цього не дозволять. Але повертаючись до теми монастиря, я читав, що там чинилися гріховні діяння. Гріховні зв’язки між монахами.
Копінґер фиркнув з огидою.
— Усе це ще триває, я впевнений. Ключар, брат Ґабріель, був одним із них, і він досі там.
— Чи був причетний хтось із міста?
— Ні. Але в монастирі є і блудники, і содоміти. Жінки-служниці зі Скарнсі постраждали від їхніх брудних рук. Жодна жінка молодше ніж тридцять років там не працюватиме, жодна, відколи пропала одна дівчина.
— О?
— Сирота з притулку, яка пішла працювати в лазарет. Два роки тому. Вона зазвичай поверталася в місто, провідувала своїх, а тоді раптом перестала приходити. Коли ми почали розпитувати, пріор Мортимус сказав, що вона вкрала кілька золотих чаш і втекла. Джоан Стамп, управителька притулку, була переконана, що з нею щось трапилося. Але вона стара пліткарка, і не було жодних доказів.
— Вона працювала на лікаря? — Марк заговорив із ноткою тривоги в голосі.
— Так. «Чорного гобліна», як ми його називаємо. Можна подумати, що всі англійці вже мали роботу, бо дали посаду такому чоловікові.
Я замислився.
— Чи можу я поговорити з цією добродійкою Стамп?
— Однак мусите сприймати те, що вона каже, частково зі скепсисом. Зараз вона має бути в притулку. Завтра в монастирі День милостині, вона буде до нього готуватися.
— Тоді скористаймося нагодою, — сказав я, підводячись.
Копінґер покликав слугу, щоб він приніс наші плащі.
— Сер, — звернувся Марк до судді, коли ми чекали. — У лазареті тепер працює молода дівчина, така собі Еліс Ф’ютерер.
— О так, я пам’ятаю.
— Я розумію, що їй довелося влаштуватися на роботу, тому що земля родини була обгороджена під пасовище для овець. І знаю, що закони про огородження під наглядом мирових суддів; мені цікаво, чи все це було зроблено законно? Чи можна щось для неї зробити?
Він підвів брови.
— Я знаю, що все було зроблено законно, юначе, тому що земля моя, і це я її обгородив. Сім’я володіла давнім правом власності, термін дії якого закінчився після смерті матері. Я мусив знести той будинок і віддати землю вівцям, якщо взагалі мав отримати прибуток.
Я кинув на Марка попереджувальний погляд.
— Упевнений, що ви все зробили як слід, сер, — сказав я заспокійливо.
— Єдине, що принесе користь людям цього міста, — сказав Копінґер, холодно поглянувши на Марка, — це закрити монастир, викинути всіх монахів і зруйнувати ці наповнені ідолами будівлі. І якщо на місто впаде додатковий тягар допомоги бідним, як, наприклад, купа безробітних телепнів абатства, я впевнений, лорд Кромвель погодиться, що правильно буде віддати деякі монастирські землі достойним громадянам.