Выбрать главу

— До речі, про лорда Кромвеля: він наголосив, що наразі те, що трапилося, потрібно тримати в таємниці.

— Я нікому не казав, сер, і ніхто з монахів відтоді не навідувався в місто.

— Добре. Абатові також сказали не розповідати про це. Але деякі монастирські служки мають родичів і знайомих у Скарнсі.

Він похитав головою.

— Дуже небагато. Вони тримаються осторонь, містяни недолюблюють телепнів абатства не менше, ніж монахів.

— Та врешті-решт усе вийде назовні. Це неминуче.

— Я впевнений, що ви незабаром розкриєте цей злочин, — сказав він. Суддя Копінґер усміхнувся, його щоки почервоніли. — Дозвольте сказати, яка честь для мене зустріти людину, що особисто розмовляла з лордом Кромвелем. Скажіть, сер, який він як особистість? Кажуть, що це чоловік із сильним характером, незважаючи на його скромне походження.

— Він справді такий, мілорде Копінґере, — людина твердих слів і сміливих вчинків. А ось ваш слуга з нашими плащами. — Я обірвав його; мене втомила ця єлейна улесливість.

Притулок розташовувався на околиці міста, довга низька будівля, яка дуже потребувала ремонту. Дорогою ми пройшли повз невелику групу чоловіків, які змітали сніг із вулиць під пильним оком наглядача. Вони були одягнені в сірі робочі халати з нашитим міським гербом, надто тонкі для такої погоди. Чоловіки вклонилися Копінґеру, коли ми проходили мимо.

— Узаконені жебраки, — зауважив суддя. — Наглядач у притулку вміє привчати їх до чесної праці.

Ми зайшли в будівлю, неопалювану і таку вологу, що зі стін подекуди облупилася штукатурка. Кілька жінок сиділи у великій кімнаті, шили або пряли, а в одному кутку повненька матрона середнього віку перебирала велику купу смердючого ганчір’я з допомогою групки худих дітей. Копінґер підійшов і поговорив із нею, і вона повела нас до чистої маленької комірки, де представилася як Джоан Стамп, доглядачка за дітьми.

— Чим я можу вам допомогти?

Обличчя в зморшках було доброзичливе, але карі очі — пронизливі.

— Зараз комісар Шардлейк розслідує деякі справи в монастирі, — сказав їй Копінґер. — Його цікавить доля юної Орфан Стоунґарден.

Вона зітхнула.

— Бідолашна Орфан.

— Ви знали її? — запитав я.

— Я її виховала. Вона була байстрючкою, яку підкинули у двір цієї будівлі дев’ятнадцять років тому. Новонароджене маля. Бідна Орфан, — знову сказала вона.

— Як вона називалася?

— Орфан, сер. Це звичайне ім’я для підкинутих. Ми так і не дізналися, хто були її батьки, тому наглядач чоловіків дав їй прізвище Стоунґарден, оскільки її знайшли у дворі.

— Розумію. І вона виросла під вашою опікою?

— Я відповідаю за всіх дітей. Багато з них умирають молодими, але Орфан була сильною і вижила. Вона допомагала мені в притулку, завжди була весела і старанна… — вона раптом відвела погляд.

— Продовжуйте, добродійко, — нетерпляче сказав Копінґер. — Я вже казав вам раніше, ви надто м’які з цими дітьми.

— Часто вони ненадовго затримуються на землі, — відповіла вона жваво. — Чому б не мати їм хоч якоїсь втіхи?

— Ліпше потрапити розбитим на небо, ніж цілим — у пекло, — брутально сказав Копінґер. — Більшість із тих, хто виживає, перетворюється на злодіїв і жебраків. Продовжуйте.

— Коли Орфан виповнилося шістнадцять, наглядачі сказали, що вона мусить шукати роботу. Так жаль, у неї був залицяльник — син мірошника, і якби склалося інакше, вона вже вийшла б заміж.

— Отже, вона була гарна?

— Так, сер. Маленька зі світлим волоссям і милим, ніжним личком. Одне з найгарніших облич, які я бачила в житті. У наглядача чоловіків є брат, який працює на монахів; він сказав, що лікар у лазареті потребує помічника, тому її відрядили туди.

— І коли це було, добродійко Стамп?

— Два роки тому. Вона навідувалася до мене у свої вихідні дні, кожнісінької п’ятниці. Вона любила мене так само, як і я її. У монастирі їй не подобалося, сер.

— Чому?

— Вона не казала чому. Я вчу дітей ніколи не критикувати своїх зверхників, інакше погано закінчать. Та я бачила, що вона боїться.

— Чого?

— Не знаю. Я допитувалась, але вона нічого не сказала. Спочатку вона працювала на старого брата Александра, а потім він помер і прийшов брат Ґай. Вона боялася його, з його дивною зовнішністю. Річ у тому, що вона перестала бачитися з Адамом, сином мірошника. Він приходив до неї, проте вона наказувала мені відіслати його. — Добродійка Стамп кинула на мене гострий погляд. — А коли таке трапляється, це часто означає, що з жінки знущалися.