Розділ шістнадцятий
Ми мало говорили, повертаючись до монастиря, під небом, яке знову швидко затягнули хмари. Я злився на себе за свій спалах, але мої нерви були зіпсовані, а наївність Марка дратувала. Однак я відчув у собі непохитну рішучість і стрімко закрокував по дорозі, аж доки не спіткнувся в заметі, і Марку довелося підтримати мене, а це ще більше роздратувало. Коли ми підійшли до стін монастиря Святого Доната, подув пронизливий вітер і знову пішов сніг.
Я безцеремонно загримав у двері воротаря Баґґе; він з’явився, витираючи рот брудним рукавом.
— Я хочу поговорити з братом Джеромом. Негайно, прошу.
— Ним опікується пріор, сер. Зараз він на службі. — Він кивнув у бік церкви, звідки було чутно тихий наспів.
— Тоді покличте його! — різко відповів я.
Мужлай пішов, бурмочучи, і ми щільніше закуталися в плащі, уже припорошені снігом, доки чекали. Невдовзі знову з’явився Баґґе в супроводі пріора Мортимуса, його червоне обличчя було насуплене.
— Хочете побачити Джерома, комісаре? Чи сталося щось таке, заради чого мене треба викликати з церкви?
— Лише те, що не хочу марнувати час. Де він?
— Після того як він вас образив, його замкнули у власній келії.
— Тоді відведіть нас до нього, прошу. Я хочу його розпитати.
Він відвів нас до клуатру.
— Мені страшно уявити, як він вас образить, коли зіткнетеся з ним у його лігві. Якщо ви не проти ув’язнити його за зраду, ви зробите нам усім послугу.
— Справді? Значить, у нього тут немає друзів?
— Так і є.
— Тут кілька людей, які не мають друзів. Новіцій Велплей, наприклад.
Він холодно глянув на мене.
— Я намагався навчити Саймона Велплея покаяння духу.
— Ліпше потрапити розбитим на небо, ніж цілим — у пекло? — пробурмотів Марк.
— Що?
— Те, що сьогодні вранці суддя-реформатор сказав мені та помічнику Поеру. До речі, я чув, що вчора вранці ви провідували Саймона.
Він почервонів.
— Я пішов помолитися над ним. Не хотів, щоб він помирав, а щоб очистився від того, що ним оволоділо.
— Навіть ціною свого життя?
Він замовк і глянув на мене, на його обличчі з’явився стурбований вираз. Погода погіршувалась; сніжинки кружляли навколо нас, а наші плащі й габіт абата розвивалися на вітрі.
— Я не хотів його смерті! Це не моїх рук справа, він був одержимий. Одержимий. Його смерть — не моя провина, мене немає в чому звинувачувати!
Я уважно роздивлявся пріора. Невже він пішов молитися над новіцієм учора через почуття провини? Ні, подумав я, пріор Мортимус не ставив під сумнів правоту будь-чого, що він зробив. Це було дивно; його настрій брутальної впевненості нагадував знайомих мені радикальних лютеран. І, безсумнівно, він придумав якусь інтелектуальну софістику, яка давала змогу йому приставати до молодих жінок, не турбуючи його сумління.
— Холодно, — сказав я.
— Ведіть нас.
Він без слів провів нас далі, у дорміторій, довгу двоповерхову будівлю, яка виходила на монастирський двір. З багатьох димарів підіймався дим. Я ніколи раніше не бував усередині монашого дорміторію. З «Комперти» я знав, що великі спільні кімнати перших бенедиктинців уже давно розділені на зручні окремі келії, так було і тут. Ми пройшли довгим коридором із багатьма дверима. Деякі були відчинені, і я бачив розпалені каміни і зручні ліжка. Після холоду тепло втішало. Пріор зупинився перед зачиненими дверима і голосно постукав.
— Переважно двері замкнені, — сказав він, — щоб Джером не пішов блукати. — Він поштовхом розчахнув двері. — Джероме, вас хоче бачити комісар.
Келія брата Джерома було настільки аскетична, наскільки комфортними були келії, повз які я проходив. У порожньому каміні вогонь не горів, а на голих побілених стінах не висіло нічого, крім розп’яття. Старий картузіанець сидів на ліжку, одягнутий лише в спіднє; його худий торс був скручений і зігнутий навколо плечей, так само вузлуватий і викривлений, як і мій, але зі слідами від тортур, а не деформації. Брат Ґай стояв, нахилившись над ним, із ганчіркою, обмиваючи десяток дрібних рубців, які спотворювали його шкіру. Одні були червоні, інші — жовті, гнійні. Вода у дзбані різко пахла лавандою.
— Брате Ґаю, — сказав я, — вибачте, що перериваю ваше лікування.
— Я майже закінчив. Ось, брате, це має загоїти інфіковані виразки.
Картузіанець зиркнув на мене загрозливо, перш ніж повернувся до лікаря.
— Моя чиста сорочка, будь ласка.
Брат Ґай зітхнув.
— Цим ви себе послаблюєте. Ви могли б принаймні намочити волосяницю, щоб її розм’якшити.