Я глянув на Марка; він пильно спостерігав за Джеромом, його обличчя стривожене. Картузіанець продовжив.
— Вашому господареві не пощастило і з наступником пріора Гоутона. Вікарій Мідлмор і старші монахи однаково не присягнули, тож вони також пішли на шибеницю. Цього разу з натовпу пролунали заклики проти короля. Наступного разу Кромвель не хотів ризикувати заворушенням, тому спробував будь-які методи, щоб змусити нас прийняти присягу. Він призначив своїх людей керувати монастирем, де до воріт була прибита рука пріора Гоутона, смердюча й гнила. Вони тримали нас напівголодними, знущалися з наших служб, рвали наші книги, обзивали нас. По одному позбувалися заколотників. Когось могли несподівано відрядити до поступливішого монастиря, хтось просто зникав.
Він замовк і на мить сперся здоровою рукою на ліжко. Я глянув на нього.
— Я чув такі історії, — сказав я. — Це просто вигадки.
Він проігнорував мене і далі ходив келією.
— Після того як минулої весни повстала Північ, король утратив терпець. Решті братів наказали присягнути або відвезли їх до Ньюгейта, де залишили вмирати з голоду. П’ятнадцятеро присягли і втратили душу. Десятеро поїхали в Ньюгейт, де їх закували в смердючій камері й залишили без їжі. Дехто прожив кілька тижнів… — він раптово замовк. Закривши обличчя руками, він стояв, погойдуючись на п’ятах, і тихо схлипував.
— До мене доходили такі чутки, — прошепотів Марк. — Усі казали, що вони неправдиві…
Я махнув йому, щоб він мовчав.
— Навіть якби це була правда, брате Джероме, ви не могли б бути серед них. Ви вже були тут.
Він повернувся до мене спиною, витираючи обличчя рукавом габіту, і стояв, дивлячись у вікно і важко спершись на милицю. Надворі кружляв сніг, наче хотів поховати цілий світ.
— Так, горбаню, я був одним із тих, кого вивезли. Я бачив, як забирали моїх зверхників, і знав, як вони померли, але, незважаючи на щоденні приниження, ми, брати, допомагали один одному. Ми думали, що зможемо вистояти. Тоді я був здоровим, сильним чоловіком, пишався своєю силою духу.
Він засміявся; тріснутий істеричний сміх.
— Одного ранку по мене прийшли солдати і відвезли до Тауера. Це була середина травня минулого року, Анна Болейн була засуджена на смерть, і у фортеці зводили великий ешафот. Я це бачив. І саме тоді мені стало по-справжньому страшно. Коли ці охоронці загнали мене в темницю, я знав, що моя рішучість може похитнутися. Мене відвели до великої підземної зали і прив’язали до крісла. У кутку зали я побачив дибу, поворотний стіл і мотузки, поруч стояли два великі охоронці, готові повертати колеса. Двоє людей сиділи навпроти мене, за столом. Одним із них був Кінґстон, наглядач Тауера. Інший, який дивився на мене найсердитіше, був твій господар, Кромвель.
— Сам головний вікарій? Я вам не вірю.
— Ось перекажу його слова. «Брате Джероме Вентворте, ти створюєш нам незручності. Скажи мені прямо, без викрутасів, чи визнаєш ти верховенство королівської влади?» Я сказав, що не визнаю. Але моє серце стугоніло, готове вирватися з грудей, коли я сидів перед тим чоловіком. Його очі, як пекельний вогонь, бо з них виглядав сам Диявол. Як ти можеш зустрічатися з ним, комісаре, і не знати, ким він є?
— Досить про це. Продовжуйте.
— Ваш господар, великий і мудрий канцлер, кивнув на дибу. «Побачимо, — сказав він. — За кілька тижнів Джейн Сеймур стане королевою Англії. Король не хотів би, щоб її двоюрідний брат відмовився від присяги. Він також не хотів би, щоб твоє ім’я було внесено до переліку страчених за зраду. Одне і друге було б ганьбою, брате Джероме. Отже, ти мусиш присягнути, інакше тебе змусять це зробити». І тоді він кивнув на дибу.
Я знову сказав йому, що не дам присяги, хоча мій голос тремтів. Він дивився на мене якусь мить і посміхнувся. «Думаю, що даси, — сказав він. — Мілорде Кінґстоне, у мене мало часу. Подовжіть його».
Кінґстон кивнув катам, і ті підняли мене на ноги. Вони повалили мене на дибу, вибиваючи дух з тіла. Вони зв’язали мені руки й ноги, витягнувши руки над головою. — Голос Джерома понизився до шепоту. — Усе відбувалося так швидко. Жоден із наглядачів не промовив ані слова.
Я почув скрип колеса, яке повернулося, а тоді пронизливий біль у руках, страшнішого за який ніколи не відчував. Біль мене поглинув.
Він замовк і став делікатно розтирати розірване плече, очі його були пустими. Згадуючи своє страждання, він наче забув про нашу присутність. Біля мене Марк неспокійно ворухнувся.