— Я кричав. Не зрозумів, що це я кричу, доки не почув звуки. Потім колесо зупинилось, я все ще страждав, але біль… — він махнув рукою вгору-вниз, — біль пішов на спад. Я підвів очі, а наді мною стояв Кромвель, дивлячись на мене згори.
«Присягни негайно, брате, — сказав він. — Бачу, у тебе зовсім мало стійкості. Це буде тривати доти, доки ти не присягнеш. Ці чоловіки вправні, вони не дадуть тобі померти, але твоє тіло вже скалічене, і невдовзі воно буде настільки ушкоджене, що ти вже ніколи не позбудешся болю. Немає ганьби в тому, що ти присягнеш, коли тебе привели сюди цією дорогою».
— Ти брешеш, — сказав я картузіанцю. Він знову проігнорував мене.
— Я крикнув, що терпітиму біль, як Христос терпів на хресті. Він знизав плечима і кивнув катам, які цього разу покрутили обидва колеса. Я відчув, як рвуться м’язи ніг, а коли відчув, що моя стегнова кістка виривається зі своєї западини, то закричав, що дам присягу.
— Присяга, дана під примусом, напевно, не є обов’язковою для закону? — сказав Марк.
— Божа кров, мовчи! — обірвав я його.
Джером трохи здригнувся, щось пригадав про себе, тоді всміхнувся.
— Це була клятва перед Богом, неправдива клятва, і я пропав. Ти добрий, хлопче? Тоді не треба тобі бути в компанії цього скривленого єретика.
Я втупився в нього поглядом. Насправді його історія страшенно мене вразила; але я мусив втримати ініціативу. Тож підвівся, склав руки і став до нього обличчям.
— Брате Джероме, досить цих образ і ваших розповідей. Я прийшов сюди, щоб обговорити огидне вбивство Робіна Синґлтона. Ви обзивали його лжесвідком і брехуном перед свідками. Я хотів би знати чому.
З рота Джерома вирвалося щось схоже на гарчання.
— Ви знаєте, що таке катування, єретику?
— Ви знаєте, що таке вбивство, монаху? І жодного слова від тебе, Марку Поере, — додав я, коли той розтулив рота.
— Марк. — Джером понуро всміхнувся. — Знову те саме ім’я. Ну, ваш помічник схожий на іншого Марка.
— Якого іншого Марка? Про що ви белькочете?
— Чи розповісти вам? Кажете, що не хочете більше вигадок, але ця історія вас зацікавить. Чи можу я знову сісти? Зараз мені боляче.
— Я більше не терпітиму зрадницьких слів чи образ.
— Без образ, обіцяю, і без зради. Тільки правда.
Я кивнув, і Джером опустився на ліжко за допомогою милиці. Він почухав груди, здригнувшись від болю, який завдавала волосяниця.
— Бачу, те, що я розказав про моє катування, збентежило вас, адвокате. Це збентежить вас ще більше. Той, інший хлопчик, якого звали Марк, був Марком Смітоном. Ви чули це ім’я?
— Звичайно. Придворний музикант, який зізнався у перелюбі з королевою Анною і помер за це.
— Так, він зізнався. — Джером кивнув. — З тієї самої причини, з якої я присягнув.
— Звідки ви це знаєте?
— Зараз розповім. Коли я склав присягу перед Кромвелем у тій жахливій кімнаті, комендант сказав, що мене на кілька днів залишать у Тауері, доки не відновлюся; через мого родича домовилися, щоб прилаштувати мене пенсіонером у Скарнсі. Джейн Сеймур скажуть, що я присягнув. Тим часом лорд Кромвель утратив інтерес до мене; він поклав мою присягу до решти своїх паперів.
Мене забрали в камеру глибоко під землею. Охоронцям довелося нести мене. Коридор був темний і вологий. Вони поклали мене на старий солом’яний матрац і пішли. Моя душа була в сильному сум’ятті від того, що я зробив, мені було так боляче. Від вологого смороду того гнилого матраца мені стало погано. Якось мені вдалося підвестися і підійти до дверей, де було заґратоване вікно. Я притулився до нього, бо з коридору віяло свіже повітря, і помолився про прощення за те, що вчинив.
Тоді я почув кроки, ридання і крик. З’явилося більше охоронців, і цього разу вони тягнули молодого чоловіка, ровесника вашого помічника, з миловидним обличчям, хоч і ніжнішим, і залитим сльозами. На ньому було лахміття від красивого одягу, а великі перелякані очі дико роззиралися довкола. Він благально подивився на мене, коли його протягували повз, і я почув, як відчинилися двері сусідньої камери.
«Заспокойтеся, шановний Смітоне, — сказав один з охоронців. — Сьогодні ви побудете тут. Завтра все станеться швидко, безболісно». Його тон був майже співчутливим.
Джером знову засміявся, показавши сірі зіпсовані зуби. Від цього звуку я здригнувся. Згодом він продовжив, майже з відчаєм.
— Грюкнули двері камери, і кроки віддалилися. Далі я почув голос: «Отче! «Отче! Ви — священник?»