«Я — монах картузіанського ордену, — відповів я. — Ви музикант, звинувачений у стосунках із королевою?»
Він почав схлипувати. «Брате, я нічого не зробив! Мене звинувачують, що я з нею спав, але я нічого не зробив».
«Кажуть, ти зізнався», — відповів йому я.
«Брате, вони відвезли мене до будинку лорда Кромвеля і сказали, що якщо не зізнаюся, вони обв’яжуть мою голову мотузкою і затягнуть її, доки мені не повилазять очі!» Його голос був нестямний, майже крик. «Лорд Кромвель наказав їм натомість покласти мене на дибу, щоб не залишати слідів. Отче, мені так боляче, але я хочу жити. Завтра мене мають вбити!» Він зламався, я чув, як він ридає.
Джером сидів нерухомо, погляд відсторонений.
— Біль у нозі та плечі посилився, однак я не мав сили рухатися. Тож простягнув здорову руку через ґрати, щоб підтримати себе, і, напівпритомний, притулився до дверей, прислухаючись до ридання Смітона. Невдовзі він заспокоївся і знову покликав, його голос тремтів.
«Брате, я підписав неправдиве зізнання. Це допомогло засудити королеву. Я горітиму в пеклі?»
«Якщо його вибили з тебе тортурами, Бог не засудить за це. Неправдиве зізнання не подібне до клятви перед Богом», — додав я з гіркотою.
«Брате, я боюся за свою душу. Я грішив із жінками, це було легко».
«Якщо ти щиро покаєшся, Господь простить тобі».
«Але я не каюся, брате. — Він істерично засміявся. — Це завжди давало насолоду. Я не хочу вмирати і ніколи більше не відчувати насолоди».
«Ти мусиш врятувати свою душу, — закликав я його. — Ти мусиш щиро покаятися, інакше горітимеш у пеклі».
«Я однаково потраплю в чистилище». Він знову розридався, але в моїй голові запаморочилося, я був занадто слабкий, щоб продовжувати розмову, і поповз до свого смердючого матраца. Не знав, який був час доби; там, унизу, немає світла, лише смолоскипи в коридорі. Я трохи поспав. Двічі мене будили, коли охоронці приводили відвідувача до камери Смітона.
Очі Джерома на секунду кліпнули, щоб зустрітися з моїми, а тоді знову відвернулися.
— Двічі я чув, як він жалібно плакав. Пізніше я прокинувся і побачив, що охоронець іде зі священником, і звідти довго чулося бурмотання, але чи висповідався Смітон як слід і врятував свою душу, не знаю. Я знову заснув, а коли прокинувся від болю, стояла тиша. Унизу немає вікон, та я знав, якось, що вже ранок і юнака не стало, що він мертвий. — Його очі знову втупилися в мене. — Отже, знайте, що ваш господар катуванням вибив неправдиве зізнання з невинного і вбив його. У нього руки в крові.
— Чи розповідали ви ще комусь цю історію? — запитав я.
Він дивно, скривлено посміхнувся.
— Ні. У мене не було потреби.
— Що ви хочете цим сказати?
— Це не має значення.
— Ні, це не має значення, бо я кажу, що все це — суцільна брехня.
Він лише знизав плечима.
— Дуже добре. Ви знову змінили тему, я запитав про Робіна Синґлтона. Чому ви назвали його лжесвідком і зрадником?
Ще раз на його обличчі з’явилася ця дивна, зла посмішка.
— Тому що він є ним. Він — знаряддя того монстра Кромвеля, як і ви. Ви всі даєте лжесвідчення. Ви мали бути віддані Папі.
Я зробив глибокий вдих.
— Джероме Лондонський, мені на думку спадає тільки одна людина, котра могла ненавидіти комісара чи, точніше, його канцелярію так сильно, що вимислила божевільну змову його вбивства, і ця людина — ви. Ваша неміч завадила б вам зробити це самотужки, однак ви — та людина, яка могла вмовити когось іншого скоїти це. Я кажу вам, що його смерть — ваша відповідальність.
Картузіанець знову потягнувся до милиці, насилу підвівся. Він поклав праву руку на серце; вона злегка тремтіла. Він подивився мені в очі, усе ще всміхаючись. Таємнича усмішка, від якої я затремтів.
— Комісар Синґлтон був єретиком і жорстокою людиною, і я радий, що він мертвий. Нехай це дратує лорда Кромвеля. Але клянуся своєю душею, перед Богом і власною совістю, що не брав участі у вбивстві Робіна Синґлтона, і також клянуся, що не знаю нікого в цьому домі слабаків і дурнів, хто мав би відвагу таке вчинити. Ось, я відповів на ваше звинувачення. А зараз втомився і йду спати.
Він ліг на своє ліжко і витягнувся.
— Дуже добре, Джероме Лондонський. Але ми ще поговоримо. — Я дав знак Маркові йти.
Опинившись за дверима, я замкнув їх, і ми пішли назад коридором, а з відчинених дверей за нами спостерігали монахи, які тепер повернулися зі служби. Коли ми підійшли до дверей монастирського двору, вони були відчинені навстіж, і брат Ательстан поспіхом заскочив з-під снігопаду, його габіт припорошений. Він зупинився, побачивши мене.