— Дякую, Еліс, — сказав я. — Це дуже приємно. Ми розмовляли з братом Джеромом і могли б трохи відновити сили.
— Справді, сер? — вона не виявила особливого зацікавлення. — Я бачила його лише кілька разів, накульгував довкола. Кажуть, він божевільний.
Вона зробила реверанс і вийшла. Я обернувся до Марка, який сидів, втупившись у вогонь.
— Сер, — сказав він, вагаючись, — хочу вам дещо сказати.
— Так? Продовжуй.
— Коли ми повернемося до Лондона, — якщо ми коли-небудь вийдемо з цього місця, — я не хочу повертатися до Палати. Я вирішив. Несила це витримувати.
— Витримувати що? Що ти маєш на увазі?
— Корупція, жадібність. Увесь час нам надокучають люди, які хочуть знати, які монастирі закриють наступними. Вони пишуть благальні листи, з’являються під дверима, заявляючи, що знайомі з лордом Річем, обіцяють вірність на службі Річу чи Кромвелю, якщо їм дадуть землі.
— Лорду Кромвелю, Марк…
— І високопосадовці говорять тільки про те, який придворний може піти на плаху наступним, хто обійме його посаду. Я це ненавиджу, сер.
— Що змусило тебе так думати? Те, що сказав Джером? Ти боїшся закінчити якось так, як Марк Смітон?
Він прямо глянув на мене.
— Ні, сер. Я раніше вже намагався розповісти вам, як ставлюся до Палати.
— Марку, послухай мене. Я не менше, ніж ти, недолюблюю деякі речі, які зараз відбуваються. Але… це все заради мети. Наша мета — нова і чистіша держава. — Я підвівся і став над ним, широко розпростерши руки. — Монастирські землі, наприклад. Ти бачиш, яким є цей монастир, ці товсті монахи, які погрузли в кожну єресь, коли-небудь придуману Папою, живуть за рахунок міста, кланяються своїм образам, а за будь-якої нагоди поводяться безсоромно один з одним, або з юною Еліс, або з тобою. Усе це наближається до свого кінця, і так має бути. Це ганебно.
— Деякі з них непогані люди. Брат Ґай…
— Сама установа гнила. Послухай: якщо лорд Кромвель зможе здобути ці землі для короля, то, так, деякі володіння будуть передані його прибічникам. Така природа протекції, так працює суспільство, — це неминуче. Проте суми величезні; вони дадуть королю достатньо грошей, щоб стати незалежним від парламенту. Слухай, ти переживаєш за важке становище бідних, чи не так?
— Так, сер. Це ганьба. Таких людей, як Еліс, повсюди викидають з їхньої землі, безхатченки жебракують на дорогах…
— Так. Це ганьба. Минулого року лорд Кромвель намагався внести на розгляд парламенту законопроект, який би справді допомагав бідним, створив притулки для тих, хто не може працювати, і забезпечував великі громадські роботи для безробітних — будівництво доріг і каналів. Парламент відхилив законопроект, оскільки землевласники не хотіли платити податок на прибуток для його фінансування. Але з багатством монастирів у королівській скарбниці парламент йому не потрібен. Він може будувати школи. Він може заплатити за Біблію англійською у кожній церкві. Уяви собі: праця для всіх, усі читають Боже слово. І саме тому Палата розподілу є життєво важливою!
Він сумно всміхнувся.
— Чи ви так само, як мілорд Копінґер, вважаєте, що лише домовласники можуть читати Біблію? Я чув, що так думає лорд Річ. Мій батько не домовласник, він не матиме права читати Біблію. І я не матиму.
— Одного дня матимеш. Але ні, я не згоден із Копінґером. А Річ — шахрай. Кромвель тепер його потребує, та подбає про те, щоб він не піднявся ще вище. Усе згодом налагодиться.
— Справді, сер?
— Мусить налагодитися. Мусить. Треба думати, Марку, треба молитися.
— Я не можу… не можу впоратися з сумнівами, не тепер. Занадто багато всього на кону. — Він повернувся до вогнища. — Мені прикро, що набридаю вам, сер.
— Тоді вір тому, що я кажу.
Моя спина боліла. Довгий час ми мовчали, коли надворі настали сутінки і в кімнаті поволі стемніло. То не була комфортна тиша. Я радів, що так відверто поговорив із Марком, і вірив у те майбутнє, яке, на моє переконання, ми будували. Однак слова Джерома повернулися до мене, його обличчя і мій адвокатський інстинкт підказали мені, що він не збрехав. Але якщо все, що він сказав, правда, то Реформа будувалася на фундаменті брехні та звірячої жорстокості. І я був причетний до всього цього. Ця думка мене жахнула. А тоді в мене з’явилася ідея, яка заспокоїла. Якщо Джером божевільний, він по-справжньому може повірити у власні вигадки. Я чув про таке раніше. І сказав собі, що такою має бути відповідь; ба більше, не потрібно мучитися через це; мені треба відпочити і на завтра мати ясну голову. Ось у такий спосіб люди сумління захищаються від своїх сумнівів.