Розділ сімнадцятий
Марк відразу розбудив мене; я, мабуть, заснув, лежачи біля каміна.
— Сер, прийшов брат Ґай.
Лікар стояв, дивлячись на мене; я поспіхом зірвався на ноги.
— У мене повідомлення, комісаре. В абата є земельні акти, які ви просили, і деякі листи, які він хоче надіслати. Невдовзі він буде тут.
— Дякую, брате.
Він пильно подивився на мене, перебираючи довгими коричневими пальцями мотузку на талії свого габіту.
— Незабаром я піду на нічну службу за упокій Саймона Велплея. Комісаре, думаю, я мушу сказати абатові про свою підозру, що Саймона отруїли.
Я похитав головою.
— Ще ні. Вбивця не знає, що його підозрюють у вбивстві, і це може дати мені перевагу.
— Але яку причину смерті мені вказати? Абат обов’язково запитає.
— Скажіть, що не впевнені.
Він провів рукою по тонзурі. Коли він знову заговорив, його голос був схвильований.
— Але, сер, знання про те, як він помер, має спрямовувати наші молитви. Ми мусимо просити Господа прийняти душу вбитого, а не хворого. Він помер без сповіді й без причастя, тільки це вже становить небезпеку для його душі.
— Бог усе бачить. Хлопця пустять до неба чи ні, як буде Його воля.
Здавалося, лікар готовий сперечатися далі, але саме тієї миті увійшов абат. Його старий служка ішов слідом за ним, несучи великий шкіряний ранець. Абат Фабіан був сірий і виснажений на вигляд, дивився на нас утомленими очима. Брат Ґай уклонився абатові й покинув нас.
— Шановний комісаре, я приніс акти чотирьох продажів землі, цьогорічних. Також деяке листування — ділові листи і кілька особистих листів від монахів. Ви попросили переглянути листи перед надсиланням.
— Дякую. Поставте сумку на стіл.
Він завагався, нервово потираючи руки.
— Можна запитати, як справи сьогодні в місті? Чи ви щось довідалися? Контрабандисти…
— Дещо. Мої запитання щодня множаться, превелебний абате. Сьогодні по обіді я також бачився з Джеромом.
— Я вірю, що він не… не…
— О, він мене знову ображав, як слід було сподіватися. Я вважаю, тепер він мусить залишитися у своїй келії.
Абат кашлянув.
— Я також отримав листа, — сказав він нерішуче. — І доклав його до інших; лист від давнього друга, монаха з Бішама. У нього є друзі в монастирі Льюїса. Кажуть, умови закриття монастиря обговорюються з головним вікарієм.
Я криво всміхнувся.
— Англійські монахи мають власну мережу передачі звісток, так було завжди. Що ж, мілорде, думаю, я можу сказати, що Скарнсі — не єдиний монастир із недостойною історією, який, на думку лорда Кромвеля, краще було б закрити.
— Монастир не є недостойним, сер. — У його глибокому голосі почулося легке тремтіння. — Справи йшли добре і мирно, доки не з’явився комісар Синґлтон!
Я уперся в нього ображеним поглядом. Він прикусив губу і ковтнув, і я зрозумів, що переді мною чоловік, переляканий до нестями. Я відчув, яким приниженим він почувається, яким розгубленим, адже знайомий для нього світ захитався і почав розпадатися.
Він підняв руку.
— Мені шкода, комісаре Шардлейку, пробачте. Зараз важкий час.
— А проте, мілорде, мусите слідкувати за своїми словами.
— Я ще раз прошу вибачення.
— Дуже добре.
Він опанував себе.
— Доктор Ґудгепс приготувався виїхати завтра вранці, сер, після похорону комісара Синґлтона. За годину розпочнеться нічне богослужіння, а потім буде всеношна. Ви прийдете?
— Чи буде всеношна над двома померлими одночасно? Комісаром і Саймоном Велплеєм?
— Ні, оскільки один був членом ордену, а інший — мирянин, тому служби відбудуться окремо. Братія буде розділена між двома всеношними.
— І стоятимуть над тілами цілу ніч, із запаленими освяченими свічками, що призначені відганяти злих духів?
Він завагався.
— Такою є традиція.
— Традиція, яку король не схвалює в Десятьох релігійних догматах. Свічки дозволені для померлих, лише щоб нагадувати про Божу благодать. Комісар Синґлтон не хотів би, щоб його похоронні свічки супроводжували забобони.
— Я нагадаю братії про правила.
— А чутки з Льюїса… залиште їх для себе.
Я кивнув, відпускаючи його, і він вийшов. Я задумливо глянув йому вслід.
— Думаю, тепер у мене перевага, — сказав я Марку. Холодні дрижаки пробігли спиною. — Божі рани, я втомився.
— Його можна пожаліти, — сказав Марк.
— Думаєш, я був надто жорстким? Пам’ятаєш, як пихато він тримався того дня, коли ми приїхали? Мені потрібно, щоб мій авторитет визнали; можливо, я поводжуся некрасиво, але так треба.