— Мені прикро. Такі крадіжки землі слід припинити.
— Тож я більше не буваю в Скарнсі. У вихідні дні залишаюся тут і заглядаю до книг брата Ґая. Він допомагає мені їх прочитати.
— Отже, у вас є один друг.
Вона кивнула.
— Так, він хороша людина.
— Скажіть мені, Еліс, ви колись чули про дівчину, яка працювала тут до вас, дівчину на ім’я Орфан?
— Я чула, що вона вкрала золоті чаші й утекла. Я її не засуджую.
Я вирішив не говорити про страхи добродійки Стамп; не хотів більше турбувати Еліс. Я відчув непереборне бажання встати і притиснути її до грудей, щоб полегшити біль від самотності в нас обох. Але притлумив це бажання.
— Можливо, ви також можете піти, — невпевнено запропонував я. — Ви це зробили одного разу, коли пішли працювати до аптекаря в… Ешері, чи не так?
— Я покинула б цей монастир, якби могла, особливо після того, що сталося за останні десять днів. Тут повно порохнявих старих, і в їхніх обрядах немає ні любові, ні тепла. І я досі задумуюся над тим, що мав на увазі бідолашний Саймон, коли попереджав мене.
— Так, я також. — Я нахилився вперед. — Можливо, я можу чимось допомогти. У мене є контакти в місті, і в Лондоні також.
Вона зацікавлено глянула на мене.
— Я можу зрозуміти ваше становище, справді можу, і допоміг би вам. Я не хотів би… — раптом відчув, що червонію, — щоб ви відчували… хоч якусь вдячність до мене, але якби ви прийняли допомогу від потворного старого горбаня, я охоче надав би її.
Її цікавий погляд став глибшим. Вона спохмурніла.
— Чому ви називаєте себе старим і потворним, сер?
Я знизав плечима.
— Мені невдовзі сорок, Еліс, і мені завжди говорили, що я потворний.
— Це не так, сер, — палко сказала вона. — Учора брат Ґай зауважив, що ваші риси обличчя рідкісно поєднують у собі витонченість і смуток.
Я здивовано підвів брови.
— Сподіваюся, що брат Ґай не має схильностей Ґабріеля, — пожартував я.
— Ні, не має, — сказала Еліс із раптовим запалом. — І вам не слід себе так ображати, сер. Хіба не досить страждань у цьому світі?
— Перепрошую.
Я нервово засміявся. Її слова мене збентежили і втішили. Вона сиділа, сумно дивлячись на мене, і я мимоволі простягнув руку і торкнувся її руки. Ми обоє підстрибнули, коли вдарили церковні дзвони, відлунюючи в темряві. Я опустив руку, і ми нервово засміялися. Двері відчинилися, і увійшов Марк. Еліс одразу встала й підійшла до шафи; я здогадався, що вона не хотіла, щоб він бачив її заплакане обличчя.
— Вибачте, що мене так довго не було, сер. — Він говорив до мене, але його погляд був звернений до Еліс. — Я сходив у вбиральню, а тоді затримався в лазареті. Там є брат Ґай, старий брат дуже хворий.
— Брат Френсіс? — Еліс швидко обернулася. — Будь ласка, вибачте, мілорди, я мушу йти до нього.
Вона проскочила повз нас, її кроки застукотіли по коридору. Обличчя Марка було стурбоване.
— Вона плакала, сер? Що її турбує?
Я зітхнув.
— Самотність, Марку, тільки самотність. А тепер ходімо, ці пекельні дзвони кличуть на всеношну.
Коли ми проходили через передпокій лазарету, то побачили, що Еліс і брат Ґай стояли біля ліжка старого монаха. Сліпий брат Ендрю, як звично, сидів у кріслі, нахиляючи голову з боку на бік, щоб вловити звуки рухів Еліс і брата Ґая. Лікар підвів очі, коли я підійшов.
— Він відходить, — тихо сказав брат Ґай. — Здається, я втрачу ще одного.
— Настав його час. — Ми всі озирнулися, коли сліпий монах заговорив. — Бідний Френсіс, він майже сто років спостерігав, як світ скочується до свого кінця. Він бачив прихід Антихриста, як було передбачено. Лютер і його агент Кромвель.
Тоді я усвідомив, що він знав про мою присутність. Брат Ґай поспішно підійшов до нього, але я поклав свою долоню йому на руку, щоб зупинити.
— Ні, брате, послухаємо.
— Це гість? — запитав сліпий монах, повертаючи до мене свої молочні очі. — Чи знали ви брата Френсіса, сер?
— Ні, брате. Я… гість.
— Він прийняв постриг ще за часів воєн між Ланкастером і Йорком. Подумайте про це. Він розповів мені, що тоді в Скарнсі жив старий монах, такий старий, як і тепер Френсіс, що знав монахів, які жили тут під час «великої моровиці». — Він м’яко всміхнувся. — То були славні часи. Понад сотня братів, галас молодих чоловіків, які прагнуть одягнути габіт. Той старий монах сказав брату Френсісу, що, коли почалася моровиця, за тиждень половина монахів померла. Вони перегородили трапезну, бо ті, що вижили, не могли дивитися на порожні столи. Тоді цілий світ був уражений, наче зробивши ще один крок до свого кінця. — Він похитав головою. — Тепер у світі панує марнославство і корупція, у переддень кінця. Незабаром Христос прийде і судитиме всіх.