— Тихо, брате, — тривожно пробурмотів брат Ґай, — тихо.
Я подивився на Еліс, вона опустила очі. Я уважно роздивився старого монаха; він лежав майже непритомний, його зморшкувате обличчя було спокійне.
— Ходімо, Марку, — тихо сказав я. — Ходімо.
Ми загорнулися в плащі й вийшли. Морозна ніч була тиха, місячне світло сяяло на снігу, що скрипів під нашими ногами дорогою до церкви. З вікон виднілося приглушене сяйво свічок. Уночі церква мала зовсім інший вигляд. Здавалося, що це велика печера, дах якої губився у темряві. Свічки, запалені перед розписами на стінах, кидали слабкі відблиски, а яскравіше ясніли дві оази світла — одна за ширмою на хорі, інша — в бічній каплиці. Я повів туди Марка, здогадавшись, що Синґлтон буде в менш величному місці.
Відкрита труна розміщувалася на столі. Довкола стояло дев’ять чи десять монахів, кожен із великою свічкою в руці. Дивне було видовище: ці фігури в каптурах у темряві, їхні похмурі обличчя, освітлені знизу. Коли ми підійшли, я впізнав брата Ательстана; він швидко опустив голову. Брат Джуд і брат Г’ю розступилися, щоб зробити для нас місце.
Голова Синґлтона була прикладена до шиї, а на місці утримувалася за допомогою дерев’яної підставки. Його очі й рот були закриті, і якби не червона смуга навколо шиї, могло б здатися, що він помер природною смертю. Я подивився вниз, потім поспішно підвів голову, відчувши запах, що підіймався з тіла, пробиваючись крізь важкий припах монахів. Синґлтон був мертвий понад тиждень, і тіло, винесене зі склепу, швидко розкладалося. Я поважно кивнув монахам і відійшов на кілька кроків.
— Я іду спати, — сказав я Маркові. — Ти можеш залишатися, якщо хочеш.
Він похитав головою.
— Я піду разом із вами. Сумне видовище.
— Я віддав би шану Саймону Велплею. Але сумніваюсь, що нам, мирянам, будуть тут раді.
Марк кивнув, і ми пішли до виходу. З-за хресної перегородки, де лежало тіло новіція, долинав псалом латиною. Я впізнав Псалом 94-й.
— О Боже, відплати, Господи; о Боже, відплати, явися в сяйві!
Хоч я і був виснажений, але спав знову погано. У мене боліла спина, і я лише дрімав із перервами. Марк також був неспокійний, бурчав і мурмотів уві сні. Коли почало світати, я нарешті заснув глибоким сном, та за годину Марк мене розбудив. Він уже встав й одягнувся.
— Ісусе милосердний, — застогнав я. — Уже день?
— Так, сер.
У його голосі чулася відстороненість. Коли я підвівся, гострий біль пронизав мій горб; я більше не міг ворухнутися.
— Сьогодні вранці не було чути шуму? — запитав я.
Я не мав на меті дражнити його, але мене починало дратувати, що всі мої слова для нього — як з гуся вода.
— Насправді кілька хвилин тому мені здалося, що я щось почув, — холодно відповів він. — Зараз тихо.
— Я думав про те, що сказав учора Джером. Знаєш, він божевільний. Можливо, він сам вірить у ті історії, які нам розповідав, і тому вони звучали… правдиво.
Марк глянув мені в очі.
— Я геть не впевнений, що він божевільний, сер. Тільки переживає страшні душевні муки.
Я сподівався, що Марк погодиться з моїм поясненням. Хоч тоді цього не усвідомлював, але потребував його підтримки.
— Ну, так чи інакше, — сказав я різко, — усі його слова ніяк не стосуються смерті Синґлтона. Можливо, він навіть напускав диму, щоб приховати те, що він знає. А тепер нам час вирушати.
— Так, сер.
Поки я голився і вдягався, Марк пішов униз снідати.
Підійшовши до кухні, я почув голоси — його й Еліс.
— Він не повинен давати вам таку важку роботу, — говорив Марк.
— Праця мене зміцнює, — відповіла Еліс тоном безтурботнішим, ніж я коли-небудь чув від неї. — Одного дня в мене будуть товсті й міцні руки, як у вас.
— Леді таке не пасуватиме.
Відчувши напад ревнощів, я кашлянув і зайшов. Марк сидів за столом і всміхався до Еліс, а вона виставляла кам’яні урни в ряд. Вони справді були важкими на вигляд.
— Доброго ранку! Марку, віднесеш ці листи абату? Скажи йому, я поки що притримаю документи.
— Звичайно.
Він залишив мене з Еліс, яка поставила на стіл хліб і сир. Сьогодні вранці вона була в доброму гуморі й не згадувала нашої розмови напередодні ввечері, лише запитала, чи добре я почуваюся. Мене трохи розчарувала сухість цього запитання, адже її слова вчора потішили моє серце, хоч я втішився, що відсмикнув руку; труднощів тут уже вистачало.
На кухню увійшов брат Ґай.