— Старому братові Августу потрібна сковорода, Еліс.
— Зараз.
Вона вклонилася і вийшла. Надворі голосно забили дзвони. Вони, здавалося, відлунювали в моєму черепі.
— Похорон комісара Синґлтона відбудеться за пів години.
— Брате Ґаю, — сказав я, раптом зніяковівши, — чи можу я порадитися з вами як із лікарем?
— Звичайно. Будь-яку допомогу, яку зможу надати.
— У мене проблеми зі спиною. Відтоді, як я сюди приїхав, мені боляче, отут… де вона вигнута.
— Хочете, щоб я оглянув вас?
Я зробив довгий глибокий вдих. Мені була ненависна думка про те, що незнайомець побачить моє викривлення, але я страждав, відколи виїхав із Лондона, і почав хвилюватися, що міг завдати собі серйозної шкоди.
— Дуже добре, — сказав я і став знімати свій дублет.
Брат Ґай підійшов до мене ззаду, і я відчув, як його прохолодні пальці промацують на спині вузлики м’язів. Він буркнув.
— Ну? — спитав я схвильовано.
— Ваші м’язи зсудомило. Вони дуже напружені. Проте не бачу пошкоджень у хребті. За якийсь час і після відпочинку ваша спина розслабиться.
Він обійшов мене і роздивився моє обличчя холодним професійним поглядом, коли я одягався.
— Чи ваша спина часто так сильно болить?
— Іноді, — коротко сказав я. — Але цьому мало зарадиш.
— Ви зараз перевтомлені. А це ніколи не йде на користь.
Я буркнув.
— Я погано сплю, відколи приїхав сюди. Та що в тому дивного?
Він уважно глянув на мене своїми великими карими очима.
— Раніше ви добре почувалися?
— У моєму організмі надлишок жовчі. За останні кілька місяців я відчув, як кількість жовчі збільшилася, боюсь, що мої рідини вже не збалансовані.
Він кивнув.
— Думаю, у вас перевантажена свідомість, що не є дивним після всього побаченого.
Якусь хвилю я мовчав.
— Я не можу не відчувати відповідальності за смерть того хлопця.
Я не хотів довірятися йому, але брат Ґай умів розговорити людину попри її бажання.
— Якщо хтось і відповідальний, то це я. Його отруїли, коли він перебував під моїм наглядом.
— Чи лякає вас те, що тут сталося? — запитав я.
Він похитав головою.
— Хто мені завдасть шкоди? Я лише старий мавр. — Якусь мить він мовчав. — Заходьте в лазарет. У мене є настоянка, яка може вам допомогти. Фенхель, хміль, один чи два інші складники.
— Дякую.
Я пройшов слідом за ним по коридору і сів за стіл, доки він вибирав трави і ставив воду на вогонь. Я кинув оком на іспанський хрест на протилежній стіні й пригадав, що напередодні монах лежав перед ним ниць.
— Ви привезли його зі своєї батьківщини?
— Так, хрест був зі мною у всіх моїх подорожах.
Він відібрав трохи трав зі свого запасу і поклав у воду.
— Коли настоянка буде готова, відпийте небагато, але не зловживайте, інакше вам захочеться проспати цілий день. — Він зробив паузу. — Дякую, що ви довіряєте мені та моїм рецептам.
— Я мушу довіряти вам як лікареві, брате Ґаю. — Я зробив паузу. — Думаю, вас засмутило те, що я сказав учора щодо похоронної молитви.
Він схилив голову.
— Я прислуховуюся до ваших міркувань. Ви вірите, що Бог байдужий до форм молитви.
— Я вірю, що спасіння відбувається через Божу благодать. Ви не згодні? Забудьмо на хвилинку про мою посаду і поговорімо відверто, як освічені християни.
— Просто як освічені люди? Ви даєте мені своє слово?
— Так, даю. Божі кістки, ця настоянка смердить.
— Вона мусить трохи настоятись. — Він склав руки на грудях. — Я розумію, чому до Англії прийшли нові віяння. Церква переповнена пороками. Однак ці питання можна було б розв’язати за допомогою реформ, як це зробили в Іспанії. Сьогодні тисячі іспанських монахів навертають язичників в Америці, незважаючи на жахливі нестатки.
— Я не можу уявити собі англійських монахів у таких умовах.
— І я не можу. Але Іспанія довела, що Реформа можлива.
— І має власну інквізицію — як нагороду від Папи.
— Боюся, що Англійська Церква буде не реформована, а знищена.
— Але що буде знищено? Що? Влада папського престолу, фальшива доктрина чистилища?
— Королівські догмати віри допускають існування чистилища.
— Це одне з прочитань. Я вважаю, що чистилище — це вигадка. Коли ми помираємо, спасіння відбувається лише з Божої благодаті. Молитви тих, хто залишився на землі, не мають жодного значення.
Він похитав головою.
— У такому разі, сер, як людині прагнути до спасіння?
— Через віру.
— І милосердя?
— Якщо хтось має віру, милосердя невід’ємне.
— Мартін Лютер стверджує, що порятунок насправді зовсім не пов’язаний з вірою, Бог наперед визначає, чи буде душа врятована, чи проклята. Така доктрина здається жорстокою.
— Це правда, саме так Лютер тлумачив учення святого Павла. Я, як і багато інших, кажу, що він помилявся.
— Але якщо кожному дозволити тлумачити Біблію по-своєму, чи не будуть люди далі поширювати такі шкідливі погляди? Хіба не буде в нас Вавилону, хаосу?
— Бог нас поведе.
Він став і повернувся обличчям до мене, у його темних очах відчувалося… що? Смуток? Відчай? Брата Ґая завжди було важко відчитати.
— Ви б усе це змінили?
Я кивнув.
— Так, змінив би. Скажіть мені, брате, ви вірите, як старий брат Павло, що світ котиться до свого кінця, до Судного дня?
— Це була основна доктрина Церкви спрадавна.
Я нахилився вперед.
— Але хіба так мусить бути? Чи не може світ, створений за волею Бога, змінитися?
Брат Ґай схрестив поперед себе руки.
— Католицька церква часто є єдиним світлом цивілізації в цьому світі. Церковні доктрини і ритуали дають змогу людині поєднатися з людством, яке страждає, і всіма померлими християнами. І вони закликають її до милосердя: Ісус знає, що людину потрібно спонукати. Але ваша доктрина говорить кожній людині знайти власне спасіння через молитву та Біблію. Тоді милосердя і єднання втрачені.
Я пригадав своє дитинство, коли товстий п’яний священник говорив мені, що я ніколи не зможу прийняти монашество.
— Церква мало виявляла милосердя до мене в юності, — сказав я з гіркотою.
— Я шукаю Бога у своєму серці.
— І знаходите?
— Одного разу він навістив мене, так.
Лікар сумно всміхнувся.
— Знаєте, донедавна людина з Ґранади чи будь-якої точки Європи могла зайти до церкви в Англії й одразу почувати себе як удома, послухати знайомі латинські служби, знайти розраду. Коли зникло оте міжнародне братство, хто тепер зупинить розбрат між правителями? Що станеться з таким, як я, якщо він опиниться на ворожій землі? Іноді, коли я їздив у Скарнсі, діти кидали в мене сміттям. Що вони кидатимуть, коли не буде монастиря, щоб захистити мене?
— Ви поганої думки про Англію, — сказав я.
— Реалістичний погляд на занепале людство. О, розумію вашу позицію. Ви, реформатори, проти чистилища, служб за померлих, мощей, — саме того, що уособлюють монастирі. Тому вони зникнуть, я це розумію.
— І ви цьому запобігали б? — я гостро глянув на нього.
— Хіба я можу? Уже все вирішено. Боюся, що без вселенської церкви, яка нас поєднає, настане день на цій землі, коли зникне навіть віра в Бога. Будуть поклонятися лише грошам, і державі, звісно.
— Хіба не слід бути відданим своїй державі, своєму королю?
Він узяв настій, промовив над ним швидку молитву і вилив суміш у скляну пляшку. Потім суворо глянув на мене.
— Поклоняючись своїй державі, люди поклоняються собі й зневажають інших, а це неправильно.
— Ви дуже помиляєтеся щодо того, чого ми хочемо. Ми прагнемо християнського єднання.
— Я вірю вам, але боюся, що бачу, як усе йде іншим шляхом.
Він передав мені пляшку й ложку.
— Це моя думка як освіченої людини. Візьміть, зараз прийміть дозу.
Я проковтнув настоянку, скривившись; на смак вона була гіркою так само, як і на запах. Повільне бемкання дзвонів, що було тлом нашої розмови, ставало щоразу голоснішим. Церковний годинник пробив восьму.
— Нам треба йти, — сказав брат Ґай.
— Служба ось-ось розпочнеться.
Я поклав пляшку в кишеню і пішов за ним по коридору. Дивлячись на тонзуру чорного густого волосся навколо темної маківки його голови, я подумав, що він мав рацію щодо одного: якщо монастирі розженуть, у нього вже не буде безпечного притулку в Англії; навіть його пряний запах відрізнявся від звиклого смороду. Йому довелося б просити дозвіл на виїзд за кордон, до іспанського чи французького монастиря. А йому, можливо, і не дадуть такого дозволу, адже ці країни тепер були нашими ворогами. Якщо монастир закриється, брат Ґай утратить більше, ніж будь-хто з інших монахів.