— Мартін Лютер стверджує, що порятунок насправді зовсім не пов’язаний з вірою, Бог наперед визначає, чи буде душа врятована, чи проклята. Така доктрина здається жорстокою.
— Це правда, саме так Лютер тлумачив учення святого Павла. Я, як і багато інших, кажу, що він помилявся.
— Але якщо кожному дозволити тлумачити Біблію по-своєму, чи не будуть люди далі поширювати такі шкідливі погляди? Хіба не буде в нас Вавилону, хаосу?
— Бог нас поведе.
Він став і повернувся обличчям до мене, у його темних очах відчувалося… що? Смуток? Відчай? Брата Ґая завжди було важко відчитати.
— Ви б усе це змінили?
Я кивнув.
— Так, змінив би. Скажіть мені, брате, ви вірите, як старий брат Павло, що світ котиться до свого кінця, до Судного дня?
— Це була основна доктрина Церкви спрадавна.
Я нахилився вперед.
— Але хіба так мусить бути? Чи не може світ, створений за волею Бога, змінитися?
Брат Ґай схрестив поперед себе руки.
— Католицька церква часто є єдиним світлом цивілізації в цьому світі. Церковні доктрини і ритуали дають змогу людині поєднатися з людством, яке страждає, і всіма померлими християнами. І вони закликають її до милосердя: Ісус знає, що людину потрібно спонукати. Але ваша доктрина говорить кожній людині знайти власне спасіння через молитву та Біблію. Тоді милосердя і єднання втрачені.
Я пригадав своє дитинство, коли товстий п’яний священник говорив мені, що я ніколи не зможу прийняти монашество.
— Церква мало виявляла милосердя до мене в юності, — сказав я з гіркотою.
— Я шукаю Бога у своєму серці.
— І знаходите?
— Одного разу він навістив мене, так.
Лікар сумно всміхнувся.
— Знаєте, донедавна людина з Ґранади чи будь-якої точки Європи могла зайти до церкви в Англії й одразу почувати себе як удома, послухати знайомі латинські служби, знайти розраду. Коли зникло оте міжнародне братство, хто тепер зупинить розбрат між правителями? Що станеться з таким, як я, якщо він опиниться на ворожій землі? Іноді, коли я їздив у Скарнсі, діти кидали в мене сміттям. Що вони кидатимуть, коли не буде монастиря, щоб захистити мене?
— Ви поганої думки про Англію, — сказав я.
— Реалістичний погляд на занепале людство. О, розумію вашу позицію. Ви, реформатори, проти чистилища, служб за померлих, мощей, — саме того, що уособлюють монастирі. Тому вони зникнуть, я це розумію.
— І ви цьому запобігали б? — я гостро глянув на нього.
— Хіба я можу? Уже все вирішено. Боюся, що без вселенської церкви, яка нас поєднає, настане день на цій землі, коли зникне навіть віра в Бога. Будуть поклонятися лише грошам, і державі, звісно.
— Хіба не слід бути відданим своїй державі, своєму королю?
Він узяв настій, промовив над ним швидку молитву і вилив суміш у скляну пляшку. Потім суворо глянув на мене.
— Поклоняючись своїй державі, люди поклоняються собі й зневажають інших, а це неправильно.
— Ви дуже помиляєтеся щодо того, чого ми хочемо. Ми прагнемо християнського єднання.
— Я вірю вам, але боюся, що бачу, як усе йде іншим шляхом.
Він передав мені пляшку й ложку.
— Це моя думка як освіченої людини. Візьміть, зараз прийміть дозу.
Я проковтнув настоянку, скривившись; на смак вона була гіркою так само, як і на запах. Повільне бемкання дзвонів, що було тлом нашої розмови, ставало щоразу голоснішим. Церковний годинник пробив восьму.
— Нам треба йти, — сказав брат Ґай.
— Служба ось-ось розпочнеться.
Я поклав пляшку в кишеню і пішов за ним по коридору. Дивлячись на тонзуру чорного густого волосся навколо темної маківки його голови, я подумав, що він мав рацію щодо одного: якщо монастирі розженуть, у нього вже не буде безпечного притулку в Англії; навіть його пряний запах відрізнявся від звиклого смороду. Йому довелося б просити дозвіл на виїзд за кордон, до іспанського чи французького монастиря. А йому, можливо, і не дадуть такого дозволу, адже ці країни тепер були нашими ворогами. Якщо монастир закриється, брат Ґай утратить більше, ніж будь-хто з інших монахів.
Розділ вісімнадцятий
Монахи прямували процесією до церкви на чолі з абатом. Брат Ґай залишив мене, щоб приєднатися до своїх братів. Серед тих кількох монахів, що наздоганяли інших, я впізнав настоятеля Мортимуса та брата Едвіга, які поспішали через монастирський двір від контори. І пригадав слова Ґудгепса про те, що вони обоє керують закладом. Проте я не бачив між ними ознак дружби. Пріор просувався швидкою ходою, розкидаючи сніг, а низенький скарбник підбігав, щоб не відставати. Марк приєднався до мене. Старий Ґудгепс був поруч із ним, поглядав на небо, яке знову посіріло.