Я постояв якусь хвилю, дивлячись через вікно з ромбічною решіткою у мій сад, оточений муром, тихий і спокійний у сутінках. Мені захотілося бути тут, у домашньому теплі й затишку, коли настане зима. Я зітхнув і ліг на ліжко, відчуваючи, як посмикуються, поволі розслаблюючись, втомлені м’язи спини. Завтра на мене чекала ще одна довга подорож, а щороку вони ставали дедалі важчими і болючішими.
Моє каліцтво виявилося, коли мені було три роки. Я почав вигинатися вперед і вправо, і жодні корсети не могли цього виправити. До п’яти років став справжнім горбанем, яким залишаюся і донині. Я завжди заздрив хлопчикам і дівчаткам біля нашої ферми, які бігали і бавились, а я міг лише пересуватися крабом, з чого вони і насміхалися. Іноді в сльозах скаржився Богові через цю несправедливість.
Мій батько мав багато акрів пасовищ для овець і ріллі поблизу Лічфілда. Для нього великим горем було те, що його син ніколи не зможе працювати на полі, адже я був його єдиною дитиною, яка вижила. Я відчував це тим більше, що він ніколи не дорікав мені за неміч; він просто одного разу тихо сказав, що коли через старість уже не зможе сам працювати на фермі, то призначить управителя, який, можливо, після його смерті працюватиме на мене.
Мені виповнилося шістнадцять, коли прибув управитель. Я пам’ятаю, як стримував образу, коли одного літнього дня в будинку з’явився Вільям Поер, великий темноволосий чоловік із рум’яним відкритим обличчям і сильними руками, що обхопили мою долоню мозолистою хваткою. Мене познайомили з його дружиною, блідим гарненьким створінням, і з Марком, тоді міцним кучерявим малюком, який чіплявся за її спідниці й вирячувався на мене, тримаючи в роті брудний палець.
На ту пору було вирішено, що я поїду до Лондона на навчання в Колегії адвокатів. Поширене явище серед тих, хто бажав фінансової незалежності для сина, — а той мав хоч краплину мізків, — відправити його вчитися на адвоката. Мій батько сказав, що знання законів дасть змогу мені не тільки заробляти гроші, але й наглядати за роботою управителя. Він думав, що я повернуся до Лічфілда, та цього не сталося.
Я прибув до Лондона 1518 року, через рік після того, як Мартін Лютер прикріпив свій виклик Папі на дверях церкви Віттенберзького замку. Пам’ятаю, як важко було звикнути до шуму, до натовпу — і передусім до постійного смороду — столиці. Але на заняттях і в помешканнях я швидко знайшов гарну компанію. То були дні протистоянь, фахівці із загального права виступали проти дедалі поширенішого застосування клерикальних законів. Я підтримував тих, хто доводив, що королівські суди втрачають свої виключні права — адже якщо предметом суперечки є зміст договору чи наклеп, що до того має архідиякон? Це було не просто цинічне бажання втрутитися в чужі справи; Церква, наче великий спрут, просунула свої щупальця в усі сфери життя країни — усе заради прибутку і без жодних на те підстав у Писанні. Я прочитав Еразма і побачив у новому світлі свою рабську прив’язаність до Церкви, яку переживав замолоду. У мене були особисті причини для особливої неприязні до монахів, а тепер переконався, що це було виправдано.
Я завершив навчання і почав налагоджувати контакти та вести справи. У мене виявився несподіваний дар до дебатів у суді, що створило добру репутацію серед найчесніших суддів. І наприкінці 1520-х років, якраз коли проблеми короля з Папою через розірвання його шлюбу з Катериною Арагонською почали викликати суспільний резонанс, мене познайомили з Томасом Кромвелем, колегою-юристом, який тоді швидко просувався на службі в кардинала Вулсі.
Я познайомився з ним в неформальному дискусійному товаристві реформаторів, яке збиралося в лондонській таверні, — таємно, адже багато книг, які ми читали, були заборонені. Він почав підкидати мені роботу з деяких державних відомств. І отак я ступив на свій майбутній шлях, їдучи позаду Кромвеля, поки він піднімався по кар’єрній драбині: замінив Вулсі й став секретарем короля, головним комісаром, головним вікарієм, увесь час приховуючи від суверена повну міру свого релігійного радикалізму.
Він почав звертатися до мене по допомогу з юридичних питань, які стосувалися тих, хто перебував під його заступництвом, — а він створював розгалужену мережу, — і я став одним із «людей Кромвеля». Тож коли чотири роки тому мій батько запитав у листі, чи зможу прилаштувати сина Вільяма Поера в одне з державних відомств, яким керував мій патрон, я вже міг це зробити.