— До побачення, комісаре, — сказав Ґудгепс. — Сподіваюся, з вами все буде гаразд у цьому небезпечному місці.
І з цим бадьорим побажанням він покинув нас. Я повернувся до своєї кімнати і сховав книгу під подушку. Я був задоволений. Справа зрушила з місця. Я хотів дослідити церкву, а потім — ставок, і задумався, скільки часу знадобиться Марку, щоб дістатися до Скарнсі й повернутися назад. Самому — трохи більше ніж годину, але зі старим… я дорікнув собі за м’яку згоду, проте думка про Ґудгепса, який спотикається через кучугури зі своїми торбами, не була приємною.
Я вирішив навідатися до коней; кілька днів вони стояли в приміщенні. Тож вийшов на вулицю і попрямував до конюшні. Конюх, який підмітав долівку, запевнив мене, що з тваринами все гаразд. Справді, і Канцлер, і Рудоногий Марка мали добрий вигляд і були раді бачити мене, стільки часу простоявши в конюшні. Я погладив довгу білу голову Канцлера.
— Ти вийшов би на прогулянку, старий коню? — тихо спитав я. — Краще тут понудьгувати, аніж блукати на вулиці. Є речі гірші за стояння в стійлі.
Конюх пройшов повз, кинувши на мене дивний погляд.
— Ви хіба не розмовляєте зі своїми кіньми? — запитав я.
Він пробурмотів щось незрозуміле і продовжив замітати.
Я попрощався з кіньми і повільно пішов до лазарету. У дворі побачив, що від снігу розчистили одну ділянку. На розчищеній землі були позначені квадрати різного розміру, а пів дюжини монахів грали в гру, яка передбачала складні кроки після кидання кубика. Баґґе стояв і дивився, спершись на лопату. Побачивши мене, монахи зупинилися і відступили вбік, але я махнув, щоб вони продовжували. Я впізнав гру з Лічфілда, вигадливу комбінацію підскоків і кидання кубика, у яку грали в усіх бенедиктинських монастирях.
Доки я стояв, спостерігаючи за гравцями, з’явився брат Септимус, товстий недоумкуватий монах, якому брат Ґай дорікав за переїдання. Шкутильгаючи і важко дихаючи, від пробирався по снігу.
— Приєднуйся до нас, Септимусе, — закликав один із монахів.
Усі засміялися.
— О ні… не можу, я впаду.
— Ходімо, ми граємо за простими правилами. Не складно навіть для таких, як ти.
— О ні… ні.
Один із монахів схопив його за руку і потягнув, незважаючи на протести, на середину розчищеної ділянки, а сам уже відступив убік. Усі шкірили зуби, навіть Баґґе. Але майже відразу Септимус послизнувся на клаптику льоду і впав, зі стогоном гепнувшись на спину. Решта монахів вибухнула реготом.
— Допоможіть мені підвестися, — завив брат Септимус.
— Він як мокриця на спині! Гей, мокрице, вставай!
— Закидайте його сніжками! — закликав хтось.
— Це його підніме!
Монахи почали кидати сніжками в бідолашного, який через свою вагу і неміч не міг підвестися. Він закричав, коли сніжки посипалися на нього, крутився і катулявся, мов та черепаха, яку викинуло на берег.
— Стоп! — заверещав він. — Браття, благаю вас, перестаньте!
Вони далі закидували його сніжками і сипали насмішками.
Це не був добродушний жарт, свідком якого я став напередодні ввечері. Я думав, чи втрутитися, коли крізь шум почувся гучний голос.
— Брати! Припиніть негайно!
Монахи повідкидали свої сніжки, побачивши високу постать брата Ґабріеля, який підійшов, сердито насуплений.
— Чи це християнське братство? Вам має бути соромно за себе! Підійміть його!
Двоє молодших монахів поспішно допомогли задиханому Септимусу підвестися.
— До церкви! Усі! Заутреня за десять хвилин!
Ключар трохи здригнувся, помітивши мене серед спостерігачів. Він підійшов до мене, коли брати розійшлися.
— Мені прикро, комісаре. Іноді монахи бувають схожими на неслухняних школярів.
— Це я бачу. — Я згадав свою розмову з братом Ґаєм. — Немає християнського братерства в такій виставі.
Я подивився на Ґабріеля новими очима, усвідомивши, що він не даремно був старшим чиновником; коли виникала потреба, він виявляв владність і моральну силу. Доки я дивився, суворість зникла з його обличчя, змінившись на сум.
— У цьому світі, здається, є універсальне правило, що люди завжди шукатимуть жертв і цапів відбувайлів, хіба не так? Особливо в моменти труднощів і напруги. Як я вже казав, сер, навіть монахи не застраховані від підступів Диявола. — Він швидко вклонився і пішов за братами до церкви.
Я продовжив свій шлях до лазарету, знову пройшовши через передпокій у внутрішній коридор. Я відчув голод і зупинився на кухні, щоб узяти яблуко з тареля. Цієї миті дещо привернуло мою увагу. Великий сплеск багрянцю на білому снігу. Я підійшов до вікна. Тоді мої ноги мало не підкосилися.