У саду обличчям донизу лежала Еліс, а біля неї — розбитий горщик. Вона лежала в озері крові, яке навіть зараз парувало над снігом.
Розділ дев’ятнадцятий
Я голосно застогнав і затиснув собі рот кулаком. Саймон Велплей помер через розмову зі мною. Невже Еліс також? Я вибіг на вулицю, відчайдушно молячись, щоб сталося диво, — хоч не вірив у дива, — і те, що побачив, виявилося неправдою.
Вона лежала ниць біля доріжки, розкинувши руки. Навколо неї було стільки крові, що на якусь нудотну мить я подумав, що їй відрубали голову, як Синґлтону. Я змусив себе придивитися; Еліс була неушкоджена. Я переступив через уламки горщика й опустився біля неї на коліна. Нерішуче намацав пульс на її шиї й полегшено скрикнув, коли відчув сильний ритм. Від мого дотику вона ворухнулась і застогнала. Її очі розплющилися, дивовижно блакитні на закривавленому обличчі.
— Еліс! О, хвала Богу, ви живі. Він зробив диво!
Я потягнувся і пригорнув її до себе, задихаючись з радості, відчуваючи її живе тепло, биття її серця, навіть коли залізний присмак крові наповнював мої ніздрі.
Її руки вперлися в мої груди.
— Сер, що це таке, ні…
Я відпустив її, і вона мляво сіла.
— Пробачте мені, Еліс, — сказав я, розгублений. — Яке полегшення. Я думав, що ви мертва. Проте лежіть спокійно, вам дуже боляче? Де ви поранені?
Вона глянула на свою забарвлену багрянцем сукню, якусь мить здивовано вирячившись, а потім схопилася рукою за голову. Обличчя її проясніло, і, на мій подив, вона засміялася.
— Мені не боляче, сер, я лише приголомшена. Я послизнулася на снігу і впала.
— Але…
— Я несла глечик із кров’ю. Ви пам’ятаєте, від кровопускання монахів. Це не моя кров.
— Ох!
Я притулився до стіни лазарету, на радощах мало не запаморочилося в голові.
— Ми хотіли розлити кров у саду. Тримали в теплі, але брат Ґай сказав почекати, коли зійде сніг. Я несла її до комори.
— Так. Так, розумію. — Я сумно засміявся. — Сам себе обдурив. — Я опустив погляд на свій заляпаний кров’ю дублет. — І зіпсував свій одяг.
— Його почистять, сер.
— Мені шкода, що я… ах… отак схопив вас. Я не хотів вам зашкодити.
— Я розумію, сер, — сказала вона зніяковіло. — Пробачте, що налякала вас. Я ще ніколи не послизалася, але ці стежки від снігу замерзли і перетворилися на лід. Дякую за вашу турботу.
Еліс опустила голову. Я побачив, що вона напружилася, і, розчарований, зрозумів, що мої обійми були небажаними.
— Ходімо, — сказав я. — Вам треба зайти в приміщення, полежати трохи після падіння. У вас паморочиться в голові?
— Ні, зі мною все гаразд. — Вона не взяла моєї простягнутої руки. — Гадаю, нам обом треба переодягнутися.
Еліс встала, обтрушуючи кривавий сніг, і я провів її до будинку. Вона пішла на кухню, а я повернувся до своєї кімнати. Там переодягнувся в другий комплект одягу, який узяв зі собою, а закривавлений кинув на підлогу. Сів на ліжко і почав чекати Марка. Я міг сходити до Еліс і попросити, щоб вона віднесла мій одяг пралям, проте збентежено зволікав.
Здавалося, прочекав довго. А потім почув, як здалеку знову долинає похоронний дзвін; тепер заупокійна служба за Саймоном Велплеєм закінчилася, і його теж опускали в землю. Я прокляв себе за те, що не дозволив Ґудгепсу самому йти до міста. Хотів піти до рибного ставка, але потім запланував зустрітися з братом Едвігом.
Я почув голоси. Насупившись, відчинив двері. Приглушений шум із кухні, інтонації Марка й Еліс. Я пішов по коридору.
Сукня Еліс лежала на пральній дошці, видно було, що вона її прала. Еліс була одягнена лише в білу сорочку, і вони з Марком тримали одне одного в обіймах. Однак вони не сміялися, її обличчя на його шиї було сповнене смутку, а Марк теж мав серйозний вигляд, ніби радше втішав її, ніж обіймав. Вони побачили мене і, злякавшись, відскочили. Я помітив, як колихнулися під сорочкою її повні, пружні груди, а під тканиною випиналися тверді соски. І відвернув погляд.
— Марку Поеру, — сказав я різко, — я просив вас поквапитись. У нас є робота.
Він почервонів.
— Вибачте, сер… я…
— А ви, Еліс, називаєте це скромністю?
— У мене тільки одна чиста сукня, сер. — Її тон був рішучим. — Це єдине місце, де я можу її випрати.
— Тоді вам слід було зачинити двері від непроханих гостей. Марку, ходімо.
Я схилив голову, і він пішов слідом за мною. У нашій кімнаті я став обличчям до нього.
— Я ж казав тобі не фліртувати. Ти, очевидно, спілкувався з нею більше, ніж я думав!
— Останні кілька днів ми розмовляли за кожної нагоди. — Він різко відказав мені. — Я знав, що ви не схвалите, але не можу наказати своєму серцю.