— Як не міг із фрейліною королеви. Це закінчиться так само?
Марк почервонів.
— Це зовсім інше, — вибухнув він. — Мої почуття до леді Ф’ютерер благородні! Нічого такого я ще не відчував до жодної жінки. Ви можете сміятися, але це правда. Ми не зробили нічого гріховного, нічого, крім обіймів і поцілунків, як ви бачили. Вона була засмучена після того, як упала в сніг.
— Леді Ф’ютерер? Ти забуваєш, що Еліс не леді, вона — служниця.
— Це не завадило вам її обійняти, коли вона впала в сніг. Я бачив, як ви дивилися на неї, сер. Ви також нею милуєтеся! — він ступив крок до мене, обличчя раптом розлючене. — Ви ревнуєте!
— Божа смерть! — вигукнув я. — Я надто м’яко до тебе ставився. А мав би тебе зараз вигнати, відправити твого спритного члена до Лічфілда, — і подивимось, чи знайдеш собі роботу орача!
Він нічого не сказав. Я змусив себе говорити спокійно.
— Отже, ти вважаєш мене бідним калікою, та ще й ревнивим. Так, Еліс — прекрасна дівчина, я цього не заперечую. Проте в нас тут серйозні справи. Що подумає лорд Кромвель, якщо довідається про твоє залицяння до служниць, га?
— У житті є щось більше за лорда Кромвеля, — пробурмотів він.
— Справді? Розкажеш це йому? І це ще не все. Що б ти зробив, забрав би Еліс із собою до Лондона? Ти кажеш, що не хочеш повертатися до Палати, але чи статус слуги — це все, чого ти прагнеш?
— Ні. — Він завагався, опустивши очі.
— Ну?
— Я подумав, що ви візьмете мене своїм помічником, сер, вашим писарем. Я допомагаю вам у роботі, ви сказали, що в мене добре виходить…
— Писарем? — повторив я здивовано. — Дрібним писарем адвоката? Чи це вершина твоїх амбіцій?
— Зараз невдалий час для прохань, знаю, — сказав він похмуро.
— Божа кров, будь-який час буде невдалим для такого прохання! Ти соромиш мене перед своїм батьком і себе соромиш, бо не маєш гідних амбіцій. Ні, Марку, я не хочу, щоб ти був моїм писарем.
Він заговорив із раптовим запалом.
— Для того, хто завжди говорить про добробут бідних і побудову християнського братерства, у вас несхвальна думка про простих людей!
— У суспільстві мають бути різні верстви. Не всі мають однакове становище, іншого Бог ніколи не приписував.
— Тут абат погодився б із вами. І так само суддя Копінґер.
— Божа смерть, ти зайшов задалеко! — крикнув я.
Він мовчки втупився в мене, сховавши лють за маскою байдужості. Я помахав на нього пальцем.
— Слухай мене. Я здобув певну довіру брата Ґая. Він розповів мені, що сталося із Саймоном Велплеєм. Думаєш, він повівся б так само, якби він, а не я, застав отаку сцену, як зараз? Тепер, коли ця дівчина під його захистом? Ну?
Він далі мовчав.
— Більше ніяких загравань з Еліс. Зрозуміло? Ніколи. І закликаю тебе ретельніше подумати про своє майбутнє.
— Так, сер, — пробурмотів він холодно.
Мені кортіло вдарити його безвиразне обличчя.
— Бери свій плащ. Підемо досліджувати цей ставок. На зворотному шляху можемо оглянути каплиці.
— Це як шукати голку в копиці сіна, — похмуро сказав Марк. — Речі можна заховати будь-де.
— Це забере близько години. Ходімо. І ліпше приготуй свою плоть до холодної води, — додав я злобливо. — Буде набагато холодніша, ніж обійми тієї дівчини.
Ми пробиралися мовчки.
Я палав від гніву: злий через бездумність і зухвалість Марка, а також на себе самого, бо те, що він сказав про мої ревнощі, було правдою. Побачити, як він обіймає Еліс, тоді як від мене вона відсахнулася, — це обпекло мене до глибини серця. Я скоса глянув на нього. Спочатку з Джеромом, тепер з Еліс. Як цей упертий хлопець, який в усьому собі потурає, завжди змушує мене почуватися неправим?
Коли ми проходили повз церкву, монахи знову рушили до неї подвійною шеренгою. Саймона поховали на монашому кладовищі, а тепер, очевидно, збиралися провести ще одну службу за упокій його душі, хоча для Синґлтона її не було. Я з гіркотою подумав, що Саймон був би вдячний за десяту частину якостей і можливостей, якими Бог обдарував Марка. Останній із братів увійшов досередини, двері зачинились, і ми пройшли повз флігелі до мирського кладовища.
Марк раптом зупинився.
— Гляньте туди, — сказав він. — Хіба не дивно.
Він указав на могилу Синґлтона. Брунатна земля на ній виднілася на тлі снігу. Свіжий снігопад ще раз присипав усе навколо, але не могилу.
Ми пройшли до неї, і я вигукнув з огидою. Могила була вкрита в’язкою рідиною, що виблискувала на зимовому сонці. Я нахилився, обережно торкнувся її і підніс палець до носа. Тоді сердито пирхнув.