Выбрать главу

Зібрався натовп, монахи й служки гуділи в саду, як бджолиний рій. Пріор сердито гукнув їм повернутися до своїх справ, і вони розійшлися, озираючись на накриті покривалом ноші. Брат Ґай підійшов до нас.

— Хто це? Кажуть, хтось утопився у ставку.

Я повернувся до носильників.

— Віднесіть труп у лазарет, на огляд братові Ґаю. Марк, іди з ними. І візьми це, поклади в нашій кімнаті.

Я передав йому промоклий габіт.

— Я мушу щось повідомити братам, — сказав пріор.

— Тільки те, що у ставку знайшли тіло. Тепер, превелебний абате, я хочу поговорити з вами. — Я кивнув у бік його будинку.

Він знову втупився в мене поглядом через письмовий стіл, усе ще заставлений паперами і з печаткою абатства, що лежала на грудці червоного воску. За кілька днів його обличчя, здавалося, постаріло на десятиліття, виразний рум’янець на щоках змінився на сірий виснажений страх.

Я поклав меч на стіл. Він глянув на нього з відразою. Я поклав поруч маленький срібний ланцюжок і тицьнув на нього.

— Впізнаєте його, мілорде?

Він нахилився і придивився до ланцюжка.

— Ні, ніколи не бачив. Чи він був на…

— На тілі. Так. А меч бачили?

Він похитав головою.

— Ми не маємо часу на гарні манери.

— Я не питатиму вас, чи впізнаєте в цьому тілі Орфан Стоунґарден, його неможливо впізнати. Мені доведеться перевірити, чи впізнає кулон добродійка Стамп.

Він із жахом глянув на мене.

— Наглядачка притулку? Чи потрібно її залучати до розслідування? Вона неприхильна до нас.

Я знизав плечима.

— І матиме ще менше, якщо виявиться, що її підопічну вбили і кинули у ваш ставок. Вона казала мені, що дівчина почувалася нещасною, коли працювала у вас. Що ви можете про це розповісти?

Замість відповіді абат затулив голову руками. Я думав, що він почне ридати, та за мить він подивився на мене.

— Недобре молодим дівчатам працювати в монастирях. Тут я згоден із лордом Кромвелем. Але тоді брат Александр був лікарем у лазареті, він старів і потребував допомоги. Коли дівчину прислали, він захотів узяти її до себе.

— Можливо, йому сподобалася її врода. Я чув, що вона була гарненькою.

Він закашляв.

— Не брат Александр. Насправді я вважав, що це безпечніше, ніж мати помічником хлопця. Це було за часів до візитацій, коли… е…

— Розумію. Коли хлопцеві, можливо, доводилося б оберігати свою дупу. Але брат Ґай уже був лікарем у лазареті, коли вона зникла?

— Так. У візитації єпископа згадано ім’я брата Александра. Це його зламало, невдовзі він помер від нападу. Тоді на його місце прийшов брат Ґай.

— Так хто ж тоді чіплявся до дівчини? Я впевнений, що таке було.

Він похитав головою.

— Комісаре, гарна дівчина біля монастиря — завжди спокуса. Жінки спокушають чоловіків, як Адам спокушав Єву. Монахи — лише люди…

— З того, що я чув, вона не спокушала, але до неї чіплялися і надокучали їй. Тому знову запитую: що ви знаєте?

Його плечі опустилися.

— Були скарги від брата Александра. Кажуть, що молодий монах, на ім’я брат Люк, який працює в пральні… чіплявся до неї.

— Ви маєте на увазі, що він узяв її силоміць?

— Hi-ні-ні. Аж так далеко не зайшло. Я розмовляв із братом Люком, заборонив йому наближатися до неї. Та він знову її потривожив, і я сказав йому, що якщо він не перестане, то вижену його.

— А інші? Можливо, монахи-старійшини?

Він глянув на мене переляканими очима.

— Були скарги на брата Едвіга та пріора Мортимуса. Вони… вони робили непристойні пропозиції, а брат Едвіг — наполегливо. І я… я знову попередив їх.

— Брата Едвіга?

— Так.

— До ваших попереджень дослухалися?

— Я абат, сер, — сказав він із відтінком своєї давньої помпезності. Він завагався. — Чи дівчина не могла сама втопитися, якщо була… у розпачі?

— Оповідали, що вона вкрала дві золоті чаші й утекла.

— Ми так подумали, коли чаші зникли з церкви тоді, коли вона пішла. Та… хіба вона не могла покаятися в скоєному, викинути їх у ставок, а сама — втопитися?

— Я наказую осушити ставок, але навіть якщо ці чаші знайдуться, це нічого не доведе. Убивця міг узяти їх і викинути у ставок, щоби збити слідство зі сліду. Цю справу треба старанно розслідувати, мілорде. Для цього може знадобитися участь цивільної влади. Судді Копінґера.

Він схилив голову і кілька хвилин посидів мовчки.

— Усе скінчилося, чи не так? — сказав він раптом приглушеним голосом.

— Що ви хочете цим сказати?

— Наше життя отут. Монаше життя в Англії. Я обманював себе, чи не так? Закони нас не врятують. Навіть якщо вбивця комісара Синґлтона виявиться кимось із мирян.