Зібрався натовп, монахи й служки гуділи в саду, як бджолиний рій. Пріор сердито гукнув їм повернутися до своїх справ, і вони розійшлися, озираючись на накриті покривалом ноші. Брат Ґай підійшов до нас.
— Хто це? Кажуть, хтось утопився у ставку.
Я повернувся до носильників.
— Віднесіть труп у лазарет, на огляд братові Ґаю. Марк, іди з ними. І візьми це, поклади в нашій кімнаті.
Я передав йому промоклий габіт.
— Я мушу щось повідомити братам, — сказав пріор.
— Тільки те, що у ставку знайшли тіло. Тепер, превелебний абате, я хочу поговорити з вами. — Я кивнув у бік його будинку.
Він знову втупився в мене поглядом через письмовий стіл, усе ще заставлений паперами і з печаткою абатства, що лежала на грудці червоного воску. За кілька днів його обличчя, здавалося, постаріло на десятиліття, виразний рум’янець на щоках змінився на сірий виснажений страх.
Я поклав меч на стіл. Він глянув на нього з відразою. Я поклав поруч маленький срібний ланцюжок і тицьнув на нього.
— Впізнаєте його, мілорде?
Він нахилився і придивився до ланцюжка.
— Ні, ніколи не бачив. Чи він був на…
— На тілі. Так. А меч бачили?
Він похитав головою.
— Ми не маємо часу на гарні манери.
— Я не питатиму вас, чи впізнаєте в цьому тілі Орфан Стоунґарден, його неможливо впізнати. Мені доведеться перевірити, чи впізнає кулон добродійка Стамп.
Він із жахом глянув на мене.
— Наглядачка притулку? Чи потрібно її залучати до розслідування? Вона неприхильна до нас.
Я знизав плечима.
— І матиме ще менше, якщо виявиться, що її підопічну вбили і кинули у ваш ставок. Вона казала мені, що дівчина почувалася нещасною, коли працювала у вас. Що ви можете про це розповісти?
Замість відповіді абат затулив голову руками. Я думав, що він почне ридати, та за мить він подивився на мене.
— Недобре молодим дівчатам працювати в монастирях. Тут я згоден із лордом Кромвелем. Але тоді брат Александр був лікарем у лазареті, він старів і потребував допомоги. Коли дівчину прислали, він захотів узяти її до себе.
— Можливо, йому сподобалася її врода. Я чув, що вона була гарненькою.
Він закашляв.
— Не брат Александр. Насправді я вважав, що це безпечніше, ніж мати помічником хлопця. Це було за часів до візитацій, коли… е…
— Розумію. Коли хлопцеві, можливо, доводилося б оберігати свою дупу. Але брат Ґай уже був лікарем у лазареті, коли вона зникла?
— Так. У візитації єпископа згадано ім’я брата Александра. Це його зламало, невдовзі він помер від нападу. Тоді на його місце прийшов брат Ґай.
— Так хто ж тоді чіплявся до дівчини? Я впевнений, що таке було.
Він похитав головою.
— Комісаре, гарна дівчина біля монастиря — завжди спокуса. Жінки спокушають чоловіків, як Адам спокушав Єву. Монахи — лише люди…
— З того, що я чув, вона не спокушала, але до неї чіплялися і надокучали їй. Тому знову запитую: що ви знаєте?
Його плечі опустилися.
— Були скарги від брата Александра. Кажуть, що молодий монах, на ім’я брат Люк, який працює в пральні… чіплявся до неї.
— Ви маєте на увазі, що він узяв її силоміць?
— Hi-ні-ні. Аж так далеко не зайшло. Я розмовляв із братом Люком, заборонив йому наближатися до неї. Та він знову її потривожив, і я сказав йому, що якщо він не перестане, то вижену його.
— А інші? Можливо, монахи-старійшини?
Він глянув на мене переляканими очима.
— Були скарги на брата Едвіга та пріора Мортимуса. Вони… вони робили непристойні пропозиції, а брат Едвіг — наполегливо. І я… я знову попередив їх.
— Брата Едвіга?
— Так.
— До ваших попереджень дослухалися?
— Я абат, сер, — сказав він із відтінком своєї давньої помпезності. Він завагався. — Чи дівчина не могла сама втопитися, якщо була… у розпачі?
— Оповідали, що вона вкрала дві золоті чаші й утекла.
— Ми так подумали, коли чаші зникли з церкви тоді, коли вона пішла. Та… хіба вона не могла покаятися в скоєному, викинути їх у ставок, а сама — втопитися?
— Я наказую осушити ставок, але навіть якщо ці чаші знайдуться, це нічого не доведе. Убивця міг узяти їх і викинути у ставок, щоби збити слідство зі сліду. Цю справу треба старанно розслідувати, мілорде. Для цього може знадобитися участь цивільної влади. Судді Копінґера.
Він схилив голову і кілька хвилин посидів мовчки.
— Усе скінчилося, чи не так? — сказав він раптом приглушеним голосом.
— Що ви хочете цим сказати?
— Наше життя отут. Монаше життя в Англії. Я обманював себе, чи не так? Закони нас не врятують. Навіть якщо вбивця комісара Синґлтона виявиться кимось із мирян.