Я не відповів йому. Він узяв зі столу папір, його рука злегка тремтіла.
— Раніше я ще раз переглянув проект документа про капітуляцію, який мені надав комісар Синґлтон. — Він зачитав: — «Ми глибоко переконані, що спосіб життя, який ми та інші представники нашої претензійної релігії сповідували й практикували впродовж багатьох років, переважно полягають у безглуздих церемоніях і в певних конституціях римських та інших іноземних володарів». Спочатку я думав, що лорд Кромвель хоче забрати наші землі й багатства, що цей перехід був лише винагородою для реформаторів. — Він підвів на мене очі. — Але після того, що я почув із Льюїса… це стандартне положення, чи не так? Усі монастирі мають бути закриті. І потім настане кінець Скарнсі.
— Троє людей загинули найжахливішою смертю, — сказав я, — але, здається, вас турбує тільки власне виживання.
Він здавався спантеличеним.
— Троє? Ні, сер, двоє. По-перше, якщо дівчина вбила себе…
— Брат Ґай вважає, що Саймона Велплея отруїли.
Він насупився.
— У такому разі він мав повідомити мені. Як абатові.
— Я попросив його поки що тримати це в таємниці.
Абат витріщився на мене. Коли він знову заговорив, голос його звучав майже пошепки.
— Вам треба було бачити цей монастир п’ять років тому, до розлучення короля. Усе впорядковане і безпечне. Молитва і побожність, літній розклад, потім — зимовий, незмінний, віковий. Бенедиктинці подарували мені таке життя, якого я ніколи не міг мати в миру; син суднового купця, що піднявся до абата.
Його обличчям промайнула сумна усмішка.
— Я оплакую не тільки себе, комісаре, а традицію, монастирське життя. Уже впродовж останніх двох років усталений порядок почав руйнуватися. Раніше ми всі мали однакові погляди, однаково мислили, але реформи внесли розбрат, розбіжності. А тепер — убивство, розгін, — прошепотів він. — Розгін. — Я побачив, як у куточках його очей з’явилися дві великі сльози. — Я підпишу Акт про капітуляцію, — сказав він тихо. — У мене немає альтернативи, чи не так?
Я поволі похитав головою.
— Я отримаю пенсію, яку обіцяв комісар Синґлтон?
— Так, мілорде, ви отримаєте пенсію. Я вже думав, коли ми до цього дійдемо.
— Але спочатку мушу отримати офіційну згоду братії. Розумієте, я управляю монастирем, покладаючись на їхню довіру.
— Поки що не робіть цього. А коли я дозволю, скажете.
Він мовчки кивнув, знову опустивши голову, щоб приховати сльози. Я глянув на нього. Приз, якого Синґлтон так спрагло шукав, сам упав мені в руки, ті вбивства зламали абата. А тепер мені здалося, що знаю, хто вбивця, хто вбив їх усіх.
Я знайшов брата Ґая в його лабораторії. Марк сидів на табуреті біля нього, усе ще в одязі свого слуги. Лікар чистив ножі в мисці з водою, забарвленою в коричнево-зелений колір. Труп лежав на столі, накритий покривалом, за що я був вдячний. Обличчя Марка сполотніло, і навіть темні риси лікаря мали деяку блідість, наче під шкірою посипали попелом.
— Я оглянув тіло, — тихо сказав він. — Не можу бути впевненим, але, з огляду на зріст і статуру, думаю, що це — дівчина Орфан. І волосся було світле. Але я можу розповісти вам, як вона померла. Їй зламали шию.
Він опустив покривало, відкривши ту жахливу голову. Він повільно обернув її. Голова крутилася вільно, хребці вивихнуті. Я притлумив нудоту.
— Отже, вбита.
— Цього вона не могла зробити, зайшовши в ставок. Помічник Поер каже, що на дні густий мул.
Я кивнув.
— Дякую, брате. Марку, ті, інші, речі, які ми знайшли, вони в нашій кімнаті? Нам потрібно навідатися до декого. У тебе є змінний одяг?
— Так, сер.
— Іди переодягнися. Тобі не слід ходити в одязі слуги.
Марк вийшов, а я сів на його табурет. Лікар схилив голову.
— Спершу в мене під носом отруїли Саймона Велплея, а тепер, здається, убили й цю бідолашну дівчину, яка раніше була моєю помічницею. І я вважав її злодійкою.
— Як довго вона працювала у вас?
— Недовго, кілька місяців. Вона була доволі працьовита, але, на моє сприйняття, замкнута, дещо похмура. Думаю, вона довіряла братові Александру, і нікому більше. Я мав багато роботи — наводив лад у лазареті; він залишив його в поганому стані. Я звертав на неї замало уваги.
— Чи розповідала вона щось про небажану увагу монахів?
Він насупився.
— Ні. Але одного разу я зайшов і побачив, як вона відбивається від одного з братів у коридорі за дверима. У неї була своя кімната, яку зараз займає Еліс. Він намагався обійняти її, роблячи хтиві зауваження.