— Вам лист! — казав дядя Сергій Валентинович і протягував квитанцію за використану електроенергію.
Затим сідав на свою веломашину, проїжджав три метри і зупинявся біля сусідньої хвіртки. Свій велосипед Ваня теж називав виключно веломашиною. Спочатку він називав його жартома, перекривлюючи листоношу, але згодом це увійшло у звичку. Він вже і сам забув, чому саме веломашина. Це слово проросло крізь міський бетон і стало звичним. Нормальним.
Ваня любив і свою дачу, і село, посеред якого містилася їхня ділянка. Багато літніх та весняних днів він провів на землі. І пов'язано у нього з цим селом було, певно, більше, ніж з містом. Пам'ять відбирає найсвітліше.
Смола прилипала до підошов, пахло свинями та скошеною травою. Біля бару «Фаворит» товклися кілька місцевих мужичків. Кожен з них тримав у руках пластиковий півлітровий стакан з розливним пивом.
Навколо дохлого вужа роїлися мухи.
Ваня оминув сільську школу, зелений сквер з гіпсовим, фарбованим серебрянкою невідомим солдатом і вийшов до городів. Понад ставком, через покинуті хліви він дістався свого будинку. Цей зелений дах він упізнає у будь-якому стані.
Біля літньої кухні сиділа баба Зіна. Вона перебирала полуниці, з самої кухні долинав запах варення.
— Ваню! — зраділа баба Зіна. — А я тобі вже першої полуниці назбирала. І черешня вже.
— Привіт, — махнув він наплічником, і той упав біля винограду, що накривав весь майданчик між хатою та літньою кухнею.
— Стомився?
— Нє, - посміхнувся Ваня і зняв сорочку.
— Дощ буде, — подивилася баба угору, але окрім виноградного листя нічого не побачила. — Парить.
— Ага.
— Поїж, може?
— Потім, — відмахнувся Ваня.
— До хлівів поїдеш? — стримуючи очевидне розчарування, запитала баба.
— Ага.
Ваня відніс речі до хати, перевдягся у дачне — старі шорти та вицвілу футболку, — зазирнув до всіх кімнат і куточків, зробив умовний перепис інструментів у майстерні, навіщось поплював на холодний паяльник і вискочив на вулицю.
— А де ключі від сараю? — запитав він у баби.
— Там відкрито.
Одразу біля дверей стояв його вороний. Точніше ворона. Веломашина «Україна». Позашляховик, вірний друг та надійний товариш. Осідлавши веломашину, Ваня, зумисне наїжджаючи на розплавлену смолу, понісся на інший бік села, туди, ближче до штучного озера з коропами та вічнозеленого вигону.
Дача… На дачі догуджують свої останні серенади хрущі, розриваються в агонічних гавкотах сусідські собаки, на небі — сонце, особливе сонце, такого у місті не зустрінеш. Дача… Його дача — це не сільський клуб і не місцеві мешканці. Його дача — це незорана стерня, літня кухня, витоптана стежинка від будинку до туалету. Його дача — це вицвілий килимок над ліжком, різні предмети, які вже десятиліттями припадають пилом у шухлядах комодів та шаф. Веранда, колодязь, ковбаня в кінці городу, сливи, порічки, паяльник, веломашина, гамак. Горище, на якому так солодко спати після обіду, горіх, в затінку якого так приємно читати.
Його дача — це Борис Полєвой, Нестайко, Трублаїні, Биков, Симонов і чомусь Брем Стокер.
Ваня сидів на лавці й клював полуниці. Дехто у селі називав їх трускавками, але це слово здавалося Вані якимось мертвим: «трускавка» асоціювалася у нього зі словом «смерть». А полуниці — полуниці були округлі, соковиті, повні пузатої гостинності. Трускавка — то жебрак при дорозі, сліпий, з прогнилими очницями, жовтошкірий, одягнений у мішковину. Він сидить голодний, його обліпили мухи, з ніздрів сочиться гній. І цей жебрак сильно-сильно хоче їсти, але йому ніхто не дає. Тому що навкруги розруха, голод, моровиця, чума і холера.
А от полуниця — то така приємна тітонька. Новенька плахта, білосніжна сорочка, рум'яні щічки. Вона виходить з хати, у руках тримає величезного глиняного тареля з варениками або пампушками. Вона всіх пригощає, посміхається, а потім кличе у свої кімнати — любитися.
— Полуниці краще, — буркнув Ваня собі під ніс.
— Ніж що? — почув він за спиною.
Біля хвіртки стояв Афоня.
— А баби немає. Вона в травах. Тобто в лісі.
— Я знаю. Дай мені, Ванюта, дрель.
— Дрель?
— Треба дірок насвердлить, буду карниз вішать.
— А ви вмієте?
— Карниз вішать?
— Дірки робити!
Афоня не вмів нічого. Це був дачник-білоручка. Казали, що його троюрідний брат був Віталій Білоножко, але то були лише чутки. У сусідніх Кумейках оно типу Іра Білик жила. Ваня їздив, перевіряв, хату шукав — не знайшов. Чутки. А от Афанасій таки був безрукий. Можливо, вам хтось ще скаже і про Безрукова — ви теж не вірте.