— А? — здивувався дядя Сергій Валентинович. — Не знаю.
— А що в тебе взагалі стоїть? — запитав Афанасій, не вкладаючи у запитання потойбічної суті.
Ваня цій двозначності посміхнувся. Дядя Сергій Валентинович зашарівся.
— У нас тут біда, розумієш! Треба витягти свердло. Поламалося. У стінці тепер стирчить.
— Так плоскогубцями, — спокійно промовив листоноша. — Подивитися можна?
— На що ти зібрався дивитися?
— На те, як будете витягати.
— Ну подивись.
Афанасій приніс старі, вкриті іржею плоскогубці. Поколупавшись з хвилину у стінці, Ваня витяг свердло. Вставив у дриль нове.
— А це не зламається? — справедливо запитав листоноша.
— Не знаю. Може, свердло було гівняне, — припустив Ваня. — Зараз спробуємо.
І він спробував.
— Ж-ж-ж-жу-у-у-у! — завив дриль. — Жим, цвік, хряцццц.
— Не йде?
— Не хоче.
— Свердло ціле?
— Та ціле.
Дядя Сергій Валентинович як корінний мешканець сільської місцевості зацікавився не на жарт.
— Мда-а-а, — протягнув він. — Може, там щось вмонтоване? Кевларова пластина, наприклад. Ну, на випадок війни? — припустив він.
— Цей будинок побудували у чотирнадцятому році, Сергій Валентинович. Які кевларові пластини?
— Ну, так, може, під час громадянської тут штаб був? Махновці. Або Денікін.
— Слухай, Денікін, — почав дратуватися Афоня. — Сідлай свою веломашину і їдь у справах.
Дядя Сергій Валентинович був допитливим і не здавався.
— А я ще подивлюся. Ти, Афоня, у мене по ділам останній був.
— Не мішай! Без тебе тошно! — закричав він на листоношу.
Дядя Сергій Валентинович особливим авторитетом не користувався. Але ні на кого й не ображався.
Афанасій махнув на нього рукою й питально глянув на Ваню: ну?
— Не знаю, — знизав плечима Ваня.
— Може, сковирнуть? — вставив свої п'ять копійок дядя Сергій Валентинович.
— Зараз я тебе сковирну!
— Так що робити? — Ваня стояв на фанерному стільці. У руках він тримав дриль і вигляд мав щонайменше безглуздий.
— Давай сковирнем, — сказав Афанасій, злобно глянувши на листоношу.
Останній допивав Ванин компот.
Афанасій приніс стамеску та викрутку.
— Що краще? — В лівій руці він тримав стамеску, в правій — викрутку.
Інструменти балансували, немов на аптекарських терезах.
— Давайте поки викрутку.
Афанасій дав.
Ваня колупав стіну. Крейда, глина, залишки, очевидно, кінського навозу з легкістю відпадали. Афанасій ледь чутно скрикував, наче на прийомі у дантиста. Дядя Сергій Валентинович потирав вуса.
— Стамеску, — наказав Ваня голосом зосередженого хірурга.
Афанасій з покірністю асистента протягнув стамеску.
Ваня колупав.
- Є, - мовив він.
— Що там?
— Якийсь ящик.
— Ящик?
— Залізна коробка, здається.
Листоноша підвівся. Афанасій напружився.
— Діставати? — запитав Ваня. З його мужнього чола стікав піт.
— А вона велика?
— Нормальна. Так діставати?
— Ти ж мені півстіни розковиряєш.
— Пів не пів, але нормально. Замажете. Глини як грязі.
— Ну давай.
Ваня, вгативши кілька разів стамескою, сковирнув краєчок залізяки, і та з легкістю піддалася. Він потягнув на себе синій предмет, і в його руках опинився залізний ящичок розміром зі шкільний пенал.
— Скарб! — в унісон прошепотіли Афанасій та дядя Сергій Валентинович.
— Можливо, — майже індиферентно промовив Ваня.
— Дай! Дай мені, що це? Дай! — У Афанасія затрусилися руки.
— Чудасія! — запищав листоноша й вщипнув себе за вухо.
З хвилину помовчали. Уражені загальним оціпенінням, мужички не могли не те що сказати щось — рота відкрити.
— Моє! — раптом викрикнув Афанасій.
— Та ваше, Афанасій, ваше, — скривився Ваня.
— Може, відкриєш, Афонь? — запропонував листоноша.
Сіли. Старезний стіл з чорного дуба, на якому стояв ящик, вселяв серйозність ситуації. В сусідній кімнаті гуділа муха. Ваня хотів нарешті глянути, що ж там у ящику, й побігти собі на шлюз ловити красноперок. Дядя Сергій Валентинович закусив нижню губу і став схожим на вусату жінку. Афанасій тремтів, немов осиковий листок під штормовим вітром. Він зблід, фазендна майка вмить змокла.
— Тільки це моє, - ще раз попередив Афанасій.
А він жлоб, виявляється, першої гільдії, - подумав Ваня, і його настрій зіпсувався.
Відкрили.
— Давай так, або ти віддаєш все государству, або ми ділимо все по-чесному, — спокійно мовив листоноша.
Його очі світилися, немов фосфоричний поплавець у нічній непрогляді плеса.