Моя рука підіймає ще один трофей — статуетку якогось героя, мускули рук і ніг якого такі малі й голі, як у дитини, котрої у міс Кеті ніколи не було, і я масажую її обличчя, не надавлюючи, щоб така тонка позолота, таке бліде блищання протрималося якомога довше.
АКТ ПЕРШИЙ, сцена дев’ята
«Найбільш хитрі компліменти, — якось писав драматург Вільям Інґ, — здаються такими, що лестять людині, яка робить їх, навіть більше, ніж тій людині, котра їх приймає».
Ми ще раз робимо ретроспекцію. Починаємо із швидкого панорамування, швидкого настільки, щоб усе було розмитим; потім поступово уповільнюємося до довгого операторського кадру, проносимося над круглими столами — за кожним із обідніх столів сидять гості. Мерехтіння кожного ока повертається до віддаленої сцени, блиск діамантових намист і сяючих, сліпучо-білих сорочок для смокінга відбивають світ віддалених прожекторів. Ми просуваємося крізь безкрає поле білих скатертин і столового срібла — камера наближається до сцени. Всі плечі повертаються, викручуються, щоб побачити чоловіка, який стоїть наподіумі. Коли зображення фокусується, ми бачимо промовця, сенатора Рассела Ворнера, який стоїть за мікрофоном.
Усю задню стіну займає екран, який виблискує сірими зображеннями кінофільму. На кілька слів постать Кетрін Кентон з’являється на екрані — на ній шовкова бальна сукня з корсетом, це пані Людвіґ фон Бетховен. Поки її чоловік, Спенсер Трейсі, хропе на задньому плані, вона горбиться над рулоном пергаменту, перо затиснуте між її синіх пальців — вона закінчує партитуру його «Місячної сонати». Її величезне палаюче обличчя сліпучо-яскраве, з невикористаної кіноплівки з нітрату срібла. Її очі спалахують. Її зуби горять білим.
У публіці всі обличчя виділяються контрастом, напівзагублені у темряві, напівзагублені в яскравому світлі віддаленого прожектора. Забувши про себе на цей час, публіка сидить і бачить тільки чоловіка на сцені і чує тільки його голос. Усе перекриває сповнений гуркоту грім, грім голосу сенатора, посилений мікрофонами, посилювачами, репродукторами, і цей сповнений гуркоту голос каже: «Вона є нашим блискучим світлом, яке завжди буде вести вперед усіх нас, смертних...»
На поверхні екрана ми бачимо мою міс Кеті в ролі дружини Александра Ґрехема Белла, яка відштовхує свого чоловіка, Джеймса Стюарта, щоб приховано прислухатися до Міккі Руні, яка розмовляє по паралельному телефону, — в неї осина талія в сукні з високим коміром. Її зачіска в стилі дівчини з картин Ґібсона завершена великим нарядним капелюхом із плюмажем із пір’я білої чаплі.
Це — той рік, коли кожна друга пісня на радіо була «Happiness, Just a Thing Called Joe» у виконанні Доріс Дей, якій акомпанував оркестр Банні Беріґана.
У залі жодне обличчя не привертає нашої уваги. Незважаючи на всі перли й краватки-метелики, всі виглядають непримітними, як старі характерні актори, костюмовані статисти, які радіють, якщо їм вдається потрапити до кадру серед усіх інших.
Біля мікрофону сенатор каже далі:
— Її почуття благородної мети й твердий образ дій подають приклад нашим найбільшим очікуванням...
Голос у нього глибокий і твердий, як у Гарі Гудіні чи Антона Месмера[104].
Цей лепет, подальші приклади того, що має на увазі Волтер Вінчелл під висловом «Мастурбація тостом». Чи «Обсмоктування похвали», за Геддою Гоппер. За Лоуеллою Парсонз — «Натяк на позолоту».
Повертаючи голову вбік, сенатор дивиться прямо в залу і каже:
— Вона відвідує наш одноманітний світ, наче янгол із віддаленого майбутнього, де острах і дурість були переможені...
Камера йде за його поглядом і знаходить міс Кеті та мене, які стоять біля куліс, вона не зводить фіалкових очей із підсвіченої фігури сенатора. Він одягнений у чорний смокінг. Вона — у білу сукню, одна рука в неї зігнута, і бліда долоня притискається до серця. Режисер дає знак змінити освітлення, спустити ключове світло, посилити світло для наповнення, щоб виділити міс Кеті біля куліс. Розставити акторів на сцені із сенатором у ролі молодого, який стоїть перед паствою і дає клятви, перед тим як дати їй олов’яну здобич, пофарбовану золотом, замість обручки.
Не дивно, що такі яскраві вогні, здається, постійно оточені висохлими шкірками такої кількості комах-самогубців.
— Як жінка, вона випромінює чарівність і співчуття, — каже сенатор, і його голос лунає по всій залі. — Як людина, вона є вічним дивом, — з кожним словом він підіймається до її статусу, змішує себе з визнанням її імені та заявляє права на величезне придане її слави у недалекій заявці на своє переобрання.
104
Антон Месмер (1734—1815) — єврейський цілитель, який заново винайшов та застосував практично той магнетичний флюїд у людині, який називали тваринним магнетизмом, а того часу — месмеризмом.