Заслуговуючи аплодисменти — не для вистави, а для того, щоб просто не померти. Ця подія, і її знайомство із сенатором, і її шлюбна ніч.
Гадаю, це дає втіху, мабуть, відчуття самоконтролю — коли робиш собі більшу шкоду, ніж та, яку світ насмілиться завдати тобі.
Сьогодні ввечері — ще один наскок у великий пустир, який зветься середнім віком.
Після цієї репліки моя міс Кеті виходить на сцену, з’являючись саме під час оглушливих аплодисментів. Вона жадала цих аплодисментів більше, ніж будь-якого курячого обіду, який може запропонувати така подія. Сцена, розбита спалахами сотень фотоапаратів. Посміхаючись, широко розкривши руки, вона приймає обійми сенатора, а також цей позолочений мотлох.
Виходячи із ретроспекції, ми повільно переходимо до великого плану, який демонструє ту саму нагороду, із гравіруванням «Від прихильників драми Великого Лос-Анджелеса із округу Західний Шуйлер». Через десятиліття вона стоїть на поличці, золото захмарене плямами, вся вона покрита павутинням. Через секунду шматок білої тканини накриває нагороду, і чиясь рука підіймає її з полички. Камера від’їжджає, і з’являюсь я, яка прибирає пил у вітальні таунхауса. Полірує. Залишки павутиння линуть до мого обличчя, а навколо моєї голови крутиться кільце з порошинок пилу. За вікнами — темрява. Мій погляд зосереджений на чомусь, чого ніхто насправді не може побачити.
Поза кадром ми чуємо, як в замку вхідних дверей повертається ключ. Протяг колише моє волосся, і ми чуємо, як важкі двері відчиняються і зачиняються. Звук кроків, що йдуть сходами із фойє на другий поверх. Ми чуємо, як ще одні двері відчиняються й зачиняються.
Покинувши нагороду, все ще тримаючи в руці ганчірку для пилу, я йду за кроками нагору, туди, де зачинені двері до будуара міс Кеті. Годинник б’є другу годину десь у віддаленій частині будинку, коли я стукаю у двері, питаючи, чи міс Кеті потрібна допомога з блискавкою. Чи потрібно їй, щоб я дала їй ліки. Наповнила їй ванну і запалила свічки на камінній поличці. На вівтарі.
З-за дверей будуара — жодної відповіді. Коли я хапаюсь за ручку, вона не повертається в жодному напрямку. Зафіксована. Ці двері міс Кеті ще ніколи не зачиняла. Притиснувши одну запилену щоку до дерева, я стукаю, знову, й слухаю. Замість відповіді зсередини лунає легке зітхання. Зітхання повторюється — голосніше, ще голосніше, перетворюючись на скрипіння пружин матраца. Єдина відповідь — це скрипіння пружин матраца, яке повторюється, — скрипіння таке ж пронизливе й постійне, як сміх.
АКТ ПЕРШИЙ, сцена десята
Сцена починається з того, що Ліліан Гелман зчепилася у битві без зброї з Лі Гарві Освальдом, і вони обоє борються і б’ють одне одного біля відчиненого вікна на шостому поверсі Техаського сховища підручників, оточені величезними купами книг Гелман — «Маленькі лисиці», і «Час дітей», і «Осінній сад». По той бік вікна плавно проїжджає автоколона, яка рухається через Ділі Плаза, — руки махають, прапори майорять. Гелман і Освальд стискають рушницю, сіпають зброю в різні боки, і жоден з них не отримує повного контролю. Завдаючи жорстокого удару головою, від якого її біляве чоло врізається в чоло Освальда і його очі стають скляними й приголомшеними, Гелман кричить: «Думай, комуняко! — верещить вона. — Ти що, і справді хочеш, щоб Ліндон Джонсон став нашим президентом?»
Лунає постріл, і Гелман, хитаючись, робить крок назад, чіпляється за своє плече, і кров струменить, пульсуючи, поміж її пальців. На відстані крихітний рожевий капелюшок від Гелстона на голові Жаклін Кеннеді залишає поле обстрілу, а ми чуємо другий постріл. Третій постріл. Четвертий...
Лунають постріли, а зображення змінюється на кухню Кетрін Кентон, де я сиджу за столом і читаю сценарій під назвою «Спаситель двадцятого сторіччя», який написала Лілі. Сонячне світло проходить крізь вікна у провулок під таким кутом, що можна припустити: зараз пізній ранок або полудень. На задньому плані ми бачимо сходи для слуг, які ведуть на другий поверх. Постріли не припиняються — сприйняття звуків, які, як зараз виявляється, лише звуки кроків, що йдуть сходами до кухні, звуки уявної послідовності кадрів, яка стікає кров’ю у нашу реальність.
Я сиджу й читаю, а нагорі сходів для слуг з’являється пара ніг — вони взуті в рожеві домашні черевики на товстих, важких підборах, які стукають вниз сходинками, а за ними з’являється дуже тонкий рожевий пеньюар, обшитий рожевим пір’ям чаплі, яке коливається. Спочатку одна гола нога з’являється з прорізу спереду — рожева й бездоганна від щиколотки до стегна, потім друга нога зявляється з-під пеньюара, в міру того як фігура спускається нижче й нижче. Халатик метляється по тонких щиколотках. Кроки лунають, гучні як постріли, поки моя міс Кеті не з’являється повністю й не зупиняється у дверях, спираючись на дверну раму — її фіалкові очі напівзаплющені, її губи опухлі, помада розмазана навколо рота і по щоках, червона пляма протяглася від носа до підборіддя, її обличчя завмерло у хмарі рожевого пір’я. Ставши в красиву позу, міс Кеті чекає, коли я відірву погляд від сценарію Гелман, і тільки потім вона все ж таки дивиться в мій бік і каже: «Я така щаслива, що більше не самотня».