Народ у Літтл-Рок, і Боулдері, і Будапешті — більшість із них не знають, що є справжнім. Ця юрба селюків на кшталт Чілла Віллса[134]. І ось — весь загальний світ починає думати, що мультяшна версія, створена міс Девіс, — це і справді ви.
Бетт Девіс зробила собі кар’єру, граючи таку собі бурлескну версію Таллули Банкгед.
Сьогодні, якщо хтось згадає бідолашного Віллі Герста, в уяві відразу спливає товстий Веллз, який кричить на Мону Темне-перо й переслідує Піла Трентона сходами. Для всіх, хто ніколи не потискав руку Таллули, вона і є та витрішкувата гарпія з жахливою бахромою блідої, обвислої шкіри, яка коливається під підборіддям Девіс.
Усе зводиться до того, що всі ми — шакали, які годують один одного на забій.
Кавоварка хлопає та клацає. Бризки бурої кави підіймаються всередині скляної пляшечки нагору. Тонка біла пара витікає з хромованого носика.
Зразок Вебстер дістане своє, кажу я йому. Тельма Ріттер — моя копія. Її хода та дикція, її розрахунок часу й подача — все це результат тренувань. Спочатку Джо Манкевич опинявся всюди. Я могла сидіти за обідом біля Фей Бейнтер, навпроти Джессі Метьюз, яка ходила всюди лише з чоловіком, Сонні Гейлом, біля нього Елісон Скіпуорт, а Джо був десь на відстані, десь біля сільнички, ні з ким не розмовляв, просто не зводив з мене очей. Він вивчав мене, наче я була книгою чи чернеткою, і його хворі пальці кровоточили крізь кінчики білих рукавичок.
У його фільмі Тельма Ріттер носить ці частково розстебнуті шерстяні кофти, із рукавами, що підібрані до ліктів, — так-от: це я. Тельма грала мене, тільки яскравіше. Перегравала. Моя манера розділяти волосся посередині. Ці очі, які весь час уважно стежать за всіма рухами. Мало хто здогадався, але ті, хто знав мене, — вони здогадалися. Мене звуть Гейзі. Персонажа звали Берді. Манкевич, цей гладкий покидьок, — він нікого не обдурив у нашому колі.
Це наче побачити, як Франклін Пенґборн грає свого чарівного перукаря. Ела Джолсона з чорним обличчям. Або Еверетт Слоун, який всюди суне свого великого єврейського носа. Тільки-от його двотонний жарт падає лише на тебе, і ні з ким ти цю ношу не поділяєш, а народ чекає, що ти теж посмієшся, а інакше тебе вважатимуть занудою.
Якщо я вас ще не переконала, то скажіть мені ім’я того здорованя, який позував Леонардо да Вінчі, коли той писав Мону Лізу... Всі пам’ятають бідолашну Меріон Девіс і уявляють собі Дороті Комінґор[135], що п’є та горбиться над тими гігантськими мозаїками Ґреґа Толанда у павільйоні РКО.
Ви кажете, мистецтво імітує життя, — ну, навпаки теж.
На сторінці сценарію Джон Ґленн повзе вниз по зовнішньому боку космічної капсули, обіймає Лілі Гелман і тягне її в безпечне місце. Через вікно капсули ми бачимо, як вони пристрасно цілуються. Ми чуємо гудіння сотень застібок-блискавок, які різко розстібаються, і бачимо спалах рожевої шкіри, коли вони зривають одяг одне з одного. При нульовій гравітації голі груди Лілі підіймаються — такі тверді й ідеальні. Її багряні ереговані соски тверді, як кремнієві вістря стріли.
У кухні зразок Вебстер ставить кавоварку на вранішній піднос. Дві чашки й блюдця. Цукорниця та сметанник.
Коли ми познайомилися, Кетрін Кентон була ніким. Вона подавала надії. Була офіціанткою у стейкхаусі, видавала меню й прибирала брудні тарілки. Я працюю не стилістом і не прес-секретарем, але я доглядала її, щоб вона стала символом для мільйонів жінок. А з часом — і мільярдів. Можливо, я і не акторка, але я створила модель сили, якої жінки можуть прагнути. Живий приклад їх власного неймовірного можливого потенціалу.
Сидячи за столом, я беру срібну чайну ложку з блюдця. Притуливши заглиблення ложки до рота, я видихаю вогке повітря, щоб затуманити метал. Я опускаю ложку до краю фартуха покоївки і полірую срібло між складками тканини.
У сценарії Гелман через вікно космічної капсули ми бачимо, як голі шия та плечі Лілі вигинаються від задоволення, як її м’язи пульсують і тремтять, коли губи та язик Ґленна прокладають доріжку між її плаваючими, невагомими грудьми. Фантазія розчиняється, коли їхнє важке дихання туманить шибку вікна.
Поліруючи ложку, я кажу: «Будь ласка, не завдай їй болю...» Повертаючи ложку назад до підноса, я кажу: «Я скоріше вб’ю тебе, ніж дозволю завдати болю міс Кеті».
Двома пальцями я зриваю з голови крохмально-білий чепчик — шпильки тягнуть за волосся, видираючи кілька довгих волосків. Уставши зі стільця, я підіймаю чашку, яку тримаю в руках, і кажу: «Ви не такий уже кмітливий, молодий чоловіче», — і кладу чепчик покоївки на самісіньку маківку вродливої голови цього Вебстера.
135
Фей Бейнтер, Джессі Метьюз, Сонні Гейл, Епісон Скіпуорт, Франклін Пенґборн, Ел Джолсон, Еверетт Слоун, Меріон Девіс, Дороті Комінгор — американські актори.