Тіло кінозірки міс Кеті не встигло й охолонути, як вона стала частиною міфів Гелман. Манера міс Лілі кидатися іменами, як форма синдрому Туретта.
Поки лакеї наливають вино й прибирають тарілки від шербету, руки Ліліан пливуть у повітрі, від її сигарети залишається хвіст диму, її нігті встромлюються в невидимого грабіжника. В історії, яку вона розповідає за обіднім столом, Лілі продовжує битися й боротися із злочинцем у масці. Під час боротьби вони стріляють, і Гелман демонструє це, хлопнувши долонею по столу, через що все столове срібло підскакує, а бокали дзенькають один об один.
Зі свого місця, яке розташоване далеко від сільнички, я просто слухаю, як Лілі пряде ще більше золота на власні, самовихваляючі відпадки. Я підкидаю на колінах веселу пухку дитину, одну з багатьох сиріт, яких надсилали міс Кеті, щоб вона обрала серед них одну. Я пошепки читаю молитву, прохаючи дати мені померти після Лілі. Зліва та справа від мене, з одного кінця столу й до іншого, Єва Ле Ґальєн, Нап’єр Алінґтон, Бланш Бейте, Джинн Іґлс[241] — усі ми читаємо ту саму молитву. Джордж Жан Натан із журналу «Лайф» дістає авторучку з нагрудної кишені і шкрябає нотатки на серветці. Едвін Шаллерт із «Лос-Анджелес таймс» шпигує за ним і робить нотатки про нотатки Натана. Бертрам Блок поспіхом пише нотатки про нотатки Шаллерта про нотатки Натана.
Можливість померти раніше за Ліліан Гелман... померти й стати просто харчем для рота Лілі. Усе життя й репутація людини перетворюються на якийсь Голем, на чудовисько Франкенштейна, якого міс Гелман може покликати до життя й примусити виконувати свої накази. Ця доля була б набагато гіршою за смерть — проводити вічність у збруї, слугувати Лілі Гелман як зомбі, якого повернули до життя за обіднім столом. У радіовиставах та автобіографіях Гелман.
Здається, Волтер Вінчелл колись сказав: «Після будь-якого обіду разом із Лілі Гелман ти жадаєш не десерту чи кави — що тобі справді потрібно, так це анти дот».
Навіть найвидатніші імена, як тільки з моменту смерті їх володарів проходить досить часу, і ті перетворюються на дурні звірячі звуки. Хрю, гав, і-і-а-а... Форд Медокс Форд[242]... Міріам Гопкінс... Рендл Айртон.
Чарлі МакКарті, який сидить праворуч від мене, вітає мене з успіхом моєї книжки. Станом на цей тиждень «Діамант» займає першу позицію в переліку бестселерів за версією «Нью-Йорк таймс» уже двадцять вісім тижнів.
Навпроти мене Мадлен Керролл[243] звертається до мене голосом із сильним британським акцентом, питаючи, як звуть дитину в мене на колінах.
У відповідь я пояснюю, як цього крихітного підкидька всиновила міс Кеті і як тепер уже я стала його офіційним опікуном. Я успадкувала таунхаус, права на «Діамант», усі інвестиції та цю дитину, яка плюється та посміхається, — ідеальне світловолосе янголятко. А звуть дитину, кажу я, Норма Джин Бейкер.
Ні, жоден із нас не виглядає таким уже реальним.
Ми просто підтримуємо персонажів у житті одне одного.
Будь-яка справжня правда, будь-який точний факт завжди загубиться в купі розбитого удавання.
Я даю сигнал, і лакей наливає мені ще вина. Подумки я вже розробляю історію, в якій Ліліан Гелман б’ється, і метушиться, і грає нудного, самозакоханого дурня. Ліліан Гелман грає лиходія — так само, як Вебстер грає лиходія. У своїй власній історії сьогодення, сьогоднішнього обіду, я буду холодною, і зібраною, і правою. Я дам ідеальну відповідь. Я зіграю героя.
Будь ласка, пообіцяйте: ви цього від мене НЕ чули.
Знято. Надрукуй. Підсумуй прибутки.
(Кінець)
242
Форд Медокс Форд (1873—1939) — британський поет, критик та редактор у журналах, які відіграли значну роль у розвитку англійської літератури на початку XX сторіччя.