— Тесс, — зауважує тато, поки ми виїжджаємо на шосе, де (слава Богу!) переходів немає, бо мене від ривків уже починало нудити, — мушу сказати, що Ерра належить до людей, яких я люблю найбільше у світі, і я б дуже хотів, щоб вона почувалася затишно, коли навідує нас, тобто всього лише раз на три роки!
— Он воно як! — ледве стримуючи сльози, відповіла мама. — Отже, велетенський сніданок, який я вам приготувала, який учора в супермаркеті коштував мені і часу, і грошей, — на твою думку, не гідний твоєї бабусі?!
— Звісно, що гідний, люба. Звісно, гідний. Даруй мені, кохана.
— Скільки б зусиль я не витратила — завжди буде не досить! Ерра... вона як... богиня...
— Я ж вибачився. І ще раз прошу в тебе вибачення. Що я ще маю зробити: зупинити машину і впасти на коліна?!
Ми під’їхали до церкви, і тато припаркував авто.
— Якщо чесно, Рендалле, мені здається, що на коліна тобі слід стати перед Господом, а не переді мною. А ще я думаю, що не зайве було б тобі помолитися і подумати, чому поява твоєї бабусі викликала в тебе стільки люті до своєї дружини.
— А чому Ей.Дж.М. не пішла з нами до церкви? — запитав я, поки ми підходили до потоку парафіян, які стриманим кроком поволі тягнулися до входу. Вздовж тротуару, у симпатичному обрамленні пещеного газону, стояли білі та фіалкові стенди з мудрими думками. Дуже структуровано — я таке люблю.
— Бо вона не вірить у Бога, — відповів тато байдужим тоном, так, ніби пояснив, що вона віддає перевагу «Pepsi» перед «Coca Cola». Для мене неймовірною була сама думка про те, що хтось може не вірити в Бога, та, судячи з виразу обличчя мами, до цієї розмови ми навряд чи повернулися б на зворотному шляху.
Господь усюди усюди то як у нього не вірити?
Він — Слава і Сила.
Рушійна сила Творець джерело абсолюту
таємниця всього, що росте і квітне
від маленької стокротки на газоні
до дикого прутня коня, що прискає на жіноче обличчя
від розжареного жерла роз’ятреного вулкана
до «гриба» ядерного вибуху
усе це Господь Господь Господь
ця енергія цей коридор ця пульсація
цей рух матерії
Ось про що я міркував під час служби, поки процесія з гілочками верби просувалася до вівтаря, співаючи «Осанну». Господь — Сила і Слава, а ми всі злощасні грішники, бо Єва скуштувала з дерева пізнання, а у наш час дерево пізнання — це інтернет з мільярдами гілок, що тягнуться в усіх напрямках, і ми весь час смакуємо його плодами і все частіше припускаємося гріха тілесного пізнання, а отже, ми потребуємо чистих, і якщо я хочу бути чистим, як Ісус, Буш або Шварценеґґер, то мушу знати все про зло.
Пастор пустився у довгу проповідь про війну в Іраку, і я відразу уявив загиблих пошматованих іракських солдатів серед пісків та зґвалтованих жінок — і у мене від цього встав, тож я, прикрившись псалтирем, усю проповідь ніжно потирав свій членчик, аж поки не розчинився в цих образах. Іноді вечорами в своїй кімнаті — З нами Господь наш Ісус / Пальмовим гіллям вітайте Його — я уявляю себе на запіненому від бігу коневі, чи у бронетранспортері, чи всередині бомби — Співаймо разом, о вірні Христу / До неба досяжну осанну! — і я відчуваю, що можу проникнути глибоко в себе, і натираю себе аж до крові, і після служби батьки прокладають шлях серед юрмищ на тротуарі, потискають руки всім навколо, промовляючи «Як справи?», «Радий вас бачити», «До наступного тижня», «Побачимось у Великдень» та «Хіба не чудова погода?».
Після обіду повітря прогрілося до спеки, тож я пішов гратись у свій улюблений закуток у затінку під верандою, взявши з собою «Леґо», аби показати мамі, що я не тільки на комп’ютері граюся, — часом вона висловлює побоювання за моє душевне здоров’я. Трохи згодом за столиком під великим парасолем на веранді вмостилися тато і Ей.Дж.М., і я міг непомітно підслуховувати їхню розмову — такі речі я просто обожнюю, адже багато чого дізнаю́ся, приховуючи це від інших, а потім можу вразити всіх своїми знаннями.
— Ренні, — повела розмову Ей.Дж.М., — як справи на новій роботі?
— Та таке... — зітхнув тато, і стало ясно, що з якихось причин це запитання його дратує. — Немає чого розповідати. Програмування.
— Без відсотків?
— Чому ж. 7% на довготермінові накопичення.
— Зрозуміло... А колеги?
— Покидьки.
— Шкода...
— Атож, однак... Не всім дано бути витонченими митцями.