Выбрать главу

— Ідеальний нацист — ось кого ти описав! Бездоганний мачо: незламний, сталевий, позбавлений почуттів. Рудольф Гесс — ось кого ти описав! Це той тип, який керував газовою камерою в Аушвіці. Головне — жодних емоцій! Емоції — це шмарклі, жіночність і огидь. Ворог — не людина, не особис­тість, ворог — це паразит, це глист, а ми — машини! Треба зосередитись на наказах, злитись в одне ціле з наказами — і вбивати, вбивати, вбивати!

— Мамо, боюся, справа не тільки в нацистах. Це основи будь-якої військової освіти. Ці ідеї втовкмачують у голови усіх солдатів за всіх часів — від Ґільґамеша до Лінді Інґленд. Думаєш, у твоєму улюбленому «Цахалі» якусь іншу ідеологію сповідують? Думаєш, проходячи перед вояками, Шарон їм каже: «І не забудьте про головне, пані та панове. Палестинці — такі самі люди, як і ми з вами, тому коли кидатимете бомби на Рамаллу, співчувайте кожній із жертв, чоловікам, жінкам, дітям...»

— Рендалле, не чіпай «Цахал»! Ми ж домовились не торкатися цієї теми. Але ж... роботи?!

Моє серце мало не виривалося з грудей. Я страшенно радів тому, що саме мій тато вирядив солдатів-роботів до Іраку вбивати наших ворогів. Коли він сказав, що брав участь у війні, я й гадки не мав, що він був у перших лавах, що мав стосунок до таких важливих і непростих справ. Від однієї думки про те, як наїжачені зброєю роботи вбивають арабів, а потім байдуже спостерігають за тим, як ті звиваються на піску і стікають кров’ю, я відчув, як мій прутик затвердів уперше за кілька місяців — а отже, я нарешті почав одужувати. Тож я натягнув на себе ковдру і став легенько терти його, після чого поринув у сон.

Майже по всьому місту рòботи вриваються у домівки і викрадають дітей, після чого виймають з нас мозок, аби дослідити, як він працює. Лікарня була забита дітьми з порожніми головами — адже роботи забрали наші мізки, — і, щоб підтримувати життя у тілах, їх підключали до апаратів. Щодня мене у лікарні навідувала мама, хоч і знала, що я більше ніколи не зможу думати. Я бачив її і впізнавав, але говорити не міг. Дивно, але мені було байдуже.

Коли я прокинувся, ми вже майже приїхали і розмова на передньому сидінні повернулася до свого початку.

— У жовтні в Санта-Кларі проходить міжнародна зустріч робототехніків, — розповідав тато. — Дуже важливі збори. Наступного місяця компанія відряджає мене у Європу на підготовчі наради.

— А куди саме в Європу? — запитала бабуся Седі, поки тато завертав до нашого будинку і зупиняв авто.

— Саме в ті країни, які я вже тобі називав: Францію, Швейцарію, Німеччину...

— А у серпні ти будеш в Німеччині? — поцікавилась Седі.

— Там у мене три важливі наради: у Франкфурті, у Хемніці і в Мюнхені.

— Ти будеш у серпні в Мюнхені? — перепитала бабуся, і тато замовк, бо це знову було риторичне запитання. Він зупинив двигун. Кілька секунд ми чули лише щебетання пташок і далекий гавкіт собаки.

— А знаєш що, Рендалле? — нарешті мовила бабуся Седі. — Знаєш що? У Мюнхені до тебе приєднається вся родина.

— Ну, я не...

— Авжеж!

— Мамо, я не розумію.

— Звісно! Яка геніальна думка! Слухай! Ми привеземо й бабусю Ерру.

— Та ти геть...

— Привеземо! Адже її старша сестра Ґрета досі живе десь біля Мюнхена, і вона дуже хвора. І вона написала мені, що віддала б усе, щоб перед смертю побачити молодшу сестричку. За все плачу я!

— Мамо, даруй, але це вже занадто. Ти ніколи не переконаєш свою матір. Вона вже шістдесят років носа не потикала до Німеччини — це єдина країна в Європі, де вона ніколи не виступала! А ще вона давно втратила зв’язок з цією... так званою сестрою... більше того, ви з нею вже років п’ятна­дцять не розмовляєте!

— Чотирнадцять.

— Гаразд, чотирнадцять. Мамо, дякую за щедру пропозицію, але краще не треба. Навіщо нам усі ці драми?

— Рендалле, ти тільки подумай! Для Тесс це буде неймовірна нагода — адже вона ніколи не залишала Сполучені Штати. А Соломон! Після всіх випробувань, які він через вас витерпів... Замість нудитися ціле літо в очікуванні, коли відросте волосся і почнуться заняття в школі, він зможе поринути в справжні пригоди! Що стосується Ґрети... Рендалле, Ґрета дуже допомогла мені у моїй роботі, я їй завинила. Я завжди тримала з нею зв’язок... У неї рак, вона агонізує, і її найбільше бажання — востаннє побачити сестру... Ти ж і так будеш у Мюнхені, то в чому проблема? Га? У чому проб­лема?

Задум бабусі Седі перевернув наш дім догори дриґом.

Наступного дня, у суботу, за сніданком ми проголосували: ми з мамою — «за», тато — «проти». Виходило три проти одного, тож якби Ей.Дж.М. проголосувала «проти», голоси «за» переважили б усе одно.