В цілому цей політ був жахіттям, і мені не подобалося, що всі бачили, як при кожній легенькій турбулентності я хапався за мамину руку. Мені так кортіло, щоб усе це нарешті завершилося! Мені хотілося, щоб літак з його оглушливим ревінням, з ілюмінаторами, з сотнями пасажирів, від яких тхнуло потом і страхом, з їхніми невгамовними дітлахами, з огрядними німцями і німкенями, що вишикувались у чергу до вбиральні, зі стюардесами, у яких, коли вони усміхались, з’являлися зморшки навколо очей... щоб усе це якнайшвидше пішло за вітром і щоб ми нарешті стояли ногами на німецькій землі.
У Нью-Йорку сцена зустрічі матері й доньки після багатьох років розлуки не була схожа ні на що, бачене в телевізорі, — коли виливають багато сліз, голосно ридають і драматично з’ясовують стосунки. Все відбувалось у літаку, адже Нью-Йорк був лише пересадкою і виходити з салону нам заборонили. До того ж, через паралізовані ноги бабуся Седі не змогла підвестися, коли на вході з’явилася біла хмаринка волосся Ей.Дж.М., тож Седі махнула рукою, Ей.Дж.М. підійшла до нас, кожного легенько поцілувала — всіх однаково, і байдуже, з ким вона скільки не бачилася: чотири місяці чи чотирнадцять років. Вона пішла далі — її місце розташовувалось далеко від наших, — і почалося жахіття злету.
Щойно ми піднялися над хмарами, виникла нова проблема: цього разу я мучився не від страху, а від нудьги, адже не мав чим себе зайняти. Мама проглянула перелік фільмів і вирішила, що я ще надто малий для «Щоденника Бріджит Джонс», хоч я сумніваюся, що це кіно таке ж відверте, як кадри з Абу-Грейб чи сайт «Візьми її силою», утім, я тримав ці думки при собі, щоб зайвий раз не травмувати маму. Щодо неї, то вона читала путівник по цікавих місцинах у Мюнхені та в околі.
Бабуся Седі заздалегідь замовила кошерні страви — я не дуже розумів, що це таке, просто знав, що це для євреїв. Мама прошепотіла благословення і з’їла все, що подали на таці, — вона пояснила, що це безкоштовно, тому слід користуватися нагодою, до того ж, це був її перший трансатлантичний переліт, а отже, варто було це відсвяткувати. Хоча для мене ці страви були недоступні, мама, скориставшись тим, що тато вже чекав на нас у Європі і не міг її засудити, приготувала для мене цілу торбинку смаколиків. І щоразу, коли мені хотілося їсти, я запускав руку в торбу, виймав звідти щось — сандвіч з арахісовою пастою, шматочок сиру, банан, — клав до рота і чекав, поки їжа розтане, перетвориться на рідину; я сподівався, що їжа поставиться до мого бажання з розумінням і поступово обернеться на добре сформовані какавельки, замість зворохобитись і підняти повстання, бризнувши з моїх вуст блювотинням.
Уночі, поки ми летіли над Атлантичним океаном, мамі довелося двічі вставати і допомагати бабусі Седі дістатися вбиральні. Це скидалось на справжні пригоди.
Коли ми нарешті прибули до Мюнхена, повітря навколо наповнилося незрозумілими словами. Мені це здалося обурливим і задушливим, тож я знову вчепився у мамину руку й уважно прислухався до її розмови з бабусею Седі. Звісно, я був усемогутнім і всюдисутнім, та у велетенському сучасному аеропорту мусив поводитись як звичайна дитина і вдавати розгубленість. Коли нарешті двері роз’їхались, по той бік нас зустрічав тато; з його обличчя не сповзала широка усмішка — це означало, що він не мав жодного бажання переживати те, що нам належало пережити. Тато відвів нас до машини, яку орендував у аеропорту, однією рукою штовхаючи візок своєї мами, а другою тягнучи валізу, а ще одним вухом він слухав свою дружину, другим — свою маму, наглядав за своїм синочком і намагався не втратити з виду свою стареньку бабусю.
Я всівся між мамою і Ей.Дж.М. на задньому сидінні авта, а бабуся Седі сіла попереду, поклавши на коліна карту, бо тато не міг уторопати написів на дорожніх вказівниках.
— Швидше, кажи, що тепер? Звертати ліворуч?
— Ні, праворуч, праворуч! — гукала бабуся Седі, яка вільно володіла німецькою.
— Чорт!
І тато різко в останню мить крутонув кермо праворуч.
— Рендалле, якою це мовою? — спробувала пожартувати мама, та її жарту ніхто не почув.
— Чорт! — повторив тато. — Сядеш сама за кермо, Тессі?